Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

змії, — застеріг він. — Не раджу тобі туди заходити, Мері. Джентльмени, можете залишити гроші собі, — додав Старий і зиркнув на свого пальцевого годинника. — До речі, у нас обмаль часу. Ходімо, любі мої.

Я пішов за ними угору стежиною, увесь наїжачений і настрашений.

Ми всілися в авто і рушили. Щойно ми від’їхали, як Старий різко спитав:

— То як? Що ти помітив?

— Маєте якісь сумніви щодо отого найпершого повідомлення? — відповів я запитанням на запитання. — Повідомлення, яке перервалося?

— Жодного.

— Ота штука у лісі не змогла б збити з пантелику досвідченого агента. Навіть у темряві. Отже, ми бачили не той корабель, який бачив він.

— Звісно, що не той. Що іще?

— Скільки, на вашу думку, коштує ота фальшивка? — поцікавився я. — Вона змайстрована з нового листового металу, свіжопофарбована, і, наскільки я зміг судити, поглянувши крізь люк, щоби її скріпити докупи, знадобилося приблизно триста метрів дерев’яних брусків.

— Продовжуй.

— Продовжую. Ані будинок Маклейнів, ані сарай не ремонтували і не фарбували роками. Вся ця маєтність просто криком кричить, що перебуває у заставі. А раз ці хлопці в такій фінансовій скруті, то звідки в них гроші на спорудження отого зорельоту?

— Логічно. А ти що скажеш, Мері?

— Дядечку Чарлі, а ви не помітили, як вони зі мною повелися?

— Хто — вони? — різко спитав я.

— І полісмен, і двоє хлопців. Коли я починаю вдавати із себе гарненьку, сексуально заклопотану ляльку, то неодмінно має виникнути якась реакція. Але не сталося нічого.

— Та ні, вони явно звернули на тебе увагу, — заперечив я.

— Ти не розумієш. Не можеш зрозуміти. Я добре знаю, що кажу. Я завжди це відчуваю. З ними було щось не так. Наче всі вони всередині мертві. Типу євнухів у гаремі, якщо ти розумієш, про що я.

— Гіпноз? — спитав Старий.

— Можливо. Або якісь наркотики, — збентежено насупилася Мері.

— Гм-гм... — мугикнув шеф. — Семмі, на перехресті зверни ліворуч. Подивимося місцину, розташовану приблизно за три кілометри звідси.

— Ту, що виявили за допомогою тріангуляції на фото?

— А хіба існує іще якась?

Але ми туди не потрапили. По-перше, там був несправний місток, і мені забракло місця розігнати авто, щоб перескочити через нього, до того ж правила наземного дорожнього руху забороняли авіамобілям здійснювати подібні маневри. Тож ми подалися в об’їзд на південь і знову спробували проїхати єдиним маршрутом, який залишався. Але на трасі нас зупинили знак «Об’їзд» і полісмен. Хмиз у лісі горить, сказав він нам; а якщо ми проїдемо далі, то нас можуть самих залучити до боротьби з вогнем. І мене — найпершим.

Змахнувши віями, Мері чарівно усміхнулася — і полісмен розтанув. Сестричка зазначила, що ані вона, ані дядько Чарлі не вміють керувати автомобілем, і це, ясна річ, була брехня.

Коли ми від’їхали, я спитав її:

— Що скажеш про оцього копа?

— Ти про що?

— Він також євнух?

— Та ні, аж ніяк! Такий привабливий чоловік.

Її відповідь чомусь мені не сподобалася.

Старий заборонив мені підніматися в повітря, аби пролетіти над точкою, визначеною за допомогою тріангуляції. Сказав, що це марна справа. Тож ми попрямували до Де-Мойна. Замість того, щоб припаркуватися біля платного пропускного пункту, ми заплатили та проїхали до самого міста і невдовзі опинилися в головній студії місцевої радіостанції. Дядько Чарлі прорвався до офісу директора, тягнучи нас за собою. Він кілька разів збрехав, хоча, може Чарльз М. Кавано справді був великим цабе у Федеральному управлінні комунікацій. Звідки мені було знати?

Коли ми увійшли до кабінету і двері за нами зачинилися, Старий продовжив поводитися в стилі «я — великий начальник».

— А тепер розкажіть мені, сер, що це за дурня така про фальшивий зореліт? Висловлюйтеся чітко й зрозуміло, сер. Попереджаю, що від цього залежатиме ваша ліцензія на мовлення.

Директор, маленький чоловічок із покатими плечима, схоже, не злякався, а просто розсердився.

— Ми вже все повністю пояснили нашими каналами, — відказав він. — Ми стали жертвами витівки одного з наших працівників. Його вже звільнили.

— Навряд чи цю реакцію можна назвати адекватною, сер.

Чоловічок (звали його Барнс) тільки плечима знизав: — А що ви пропонуєте? Повісити його вниз головою? Дядько Чарлі тицьнув на нього сигарою:

— Попереджаю вас, шановний, що зі мною легковажити не варто. Я щойно провів власне розслідування, і мені не віриться, що двоє сільських бовдурів та один молодший радіоведучий змогли провернути такий сміховинний трюк. Для цього потрібні були гроші. Так, добродію, гроші. А де ці гроші можна знайти? Тут, нагорі. А тепер скажіть мені, сер, що ви...

Мері сиділа біля робочого столу Барнса. Вона поправила своє вбрання якось так, що стало видно більше її неприкритого тіла, а її поза нагадала мені картину Гої «Маха оголена». Вона зробила Старому знак пальцем вниз.

Барнс міг і не помітити того знаку, бо, схоже, всю свою увагу зосередив на Старому. Але він помітив. Барнс обернувся до Мері — і його обличчя помертвіло. Він рвучко кинувся до столу.

— Убий його, Семмі! — гаркнув Старий.

Я відпалив Барнсу ноги, і його тулуб впав на підлогу. То був невдалий постріл, бо я цілив йому в живіт.

Швидко підступивши до нього, я вибив ногою пістолет, який він і досі стискав своїми пальцями. Я хотів вчинити «акт милосердя», бо, хоча пропалена таким чином людина і помирає, але не одразу. Та Старий зупинив мене.

— Не чіпай його! — різко кинув він. — Мері, відійди!

Ми підкорилися його наказу. Старий обережно підійшов до тіла, наче кіт, що роздивляється невідомий предмет. Барнс, булькочучи, зітхнув і затих — помер від больового шоку. Крові від палючого пострілу небагато, точніше, не дуже багато. Старий оглянув труп і легенько поштрикав