Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

потім — Мері. Я ж був номером три, витратним матеріалом на кшталт канцелярської скріпки. І мені це не подобалося.

— Один агент встиг відзвітуватися, але, на жаль, частково, — продовжив шеф. — Він пройшов туди під виглядом випадкового зіваки й доповів по телефону, що то, мабуть, космічний корабель, але не зміг визначити його рушійний принцип. Тобто повідомив те ж саме, що було в новинах. Потім агент сказав, що корабель відчиняється, і він спробує підійти ближче, повз жовто-чорні поліцейські стрічки.

Останніми його словами були: «Ось вони йдуть. Такі собі маленькі істоти, приблизно...» Аж раптом він замовк.

— Маленькі чоловічки?

— Він сказав «істоти».

— А чи є якісь побічні повідомлення?

— Чимало. Станція стереомовлення в Де-Мойні повідомила про приземлення і відправила туди кореспондентів для огляду. Фотографії, які вони надіслали, були не зовсім чіткими, зробленими здалеку в польоті. На них не видно нічого, окрім схожого на диск предмета. Після цього протягом двох годин не було ані знімків, ані нових повідомлень, але згодом з’явилися фото крупним планом та новини, але вже подані під іншим кутом.

Старий замовк.

— То й що? — сказав я.

— Все це — обман. «Космічний корабель» виявився макетом із бляхи та пластику, який двоє сільських хлопчаків спорудили в кущах біля своєї хати. Фальшиві повідомлення були плодом фантазії одного радіоведучого, в якого почуття гумору взяло гору над здоровим глуздом. Він підбивав хлопців на цю витівку, щоб вийшов гарний сюжет. Його швидко звільнили, тож «вторгнення з космосу» виявилося невдалим жартом.

— Невдалий жарт, але при цьому ми втратили шестеро людей, — скептично примружився я. — Ми будемо їх шукати?

— Ні. Бо ми їх не знайдемо. Нам треба з’ясувати, чому тріангуляція оцієї фотографії, — Старий підняв догори телефото, зроблене з космічної станції і повторив: — Чому тріангуляція оцієї фотографії не надто збігається з тим, про що повідомлялося в новинах. І чому стереостанція Де-Мойна на якийсь час замовкла.

— Мені хотілося б поговорити з отими сільськими хлопчаками, — вперше озвалася Мері.

***

Я приземлив авто на дорогу за вісім кілометрів до ближнього боку Гриннелла, а потім ми заходилися шукати ферму Маклейнів — в новинах повідомлялося, що винуватцями містифікації були Вінсент і Джордж Маклейни. Господарство знайти було неважко. На дорожній розвилці виднівся великий вказівник, змайстрований явно професійною рукою: «До космічного корабля — сюди». Невдовзі дорога вже була заставлена з обох боків авіамобілями, звичайними авто та трифібіями. На в’їзді до ферми Маклейнів у кількох нашвидкуруч зліплених кіосках продавалися охолоджені напої та сувеніри. Дорожнім рухом керував співробітник поліції штату Айова.

— Зупинись, — наказав мені Старий. — Може, і нам варто поглянути на ту чудасію, як думаєш?

— Аякже, ходімо, дядечку Чарлі, — погодився я.

Вимахуючи ціпком, Старий вельми бадьоро, майже не накульгуючи, вибрався з авто. Я подав Мері руку, і вона, вхопившись за неї, на мить пригорнулася до мене, зобразивши на своєму обличчі замріяний і водночас трішки глупуватий вираз.

— Ти диви, який ти дужий, братику! — підморгнула вона.

Я хотів ляснути її легенько нижче спини, але натомість розуміюче усміхнувся. Ти ба! Одна з агентів Старого вдає із себе таку собі скромну бідолашечку. Та от тільки посмішка у неї як у тигра.

А тим часом дядечко Чарлі розвинув бурхливу діяльність: набридав поліцейським, чіплявся до людей із порадами, яких вони явно не потребували, а потім зупинився біля одного з кіосків купити сигару — тобто всіляко зображав із себе заможного, одурілого старого телепня, який вибрався погуляти на вихідні. Повернувшись до нас, він тицьнув сигарою на сержанта з поліції штату:

— Любі мої, інспектор каже, що все це — туфта. Просто якісь хлопці влаштували розіграш. Тож ходімо чи ні?

— А що, космічного корабля тут немає? — розчаровано спитала Мері.

— Та ні, є. Якщо то можна назвати космічним кораблем, — відповів полісмен. — Ідіть слідом за отими телепнями, і ви неодмінно його знайдете. До речі, я — сержант, а не інспектор.

Дядько Чарлі встромив у зуби сигару, і ми пішли через пасовисько до гаю. Пройти крізь ворота коштувало долар, тому багато цікавих повернули назад. На стежині, що вела через гай, людей було обмаль. Я ступав сторожко, жалкуючи, що на потилиці у мене телефон, а не додаткова пара очей. Згідно з повідомленням цією стежиною пройшли шестеро агентів, і жоден із них не повернувся. Стати одним із них мені не хотілося.

Дядечко Чарлі й сестричка йшли попереду, Мері щось безглуздо торохтіла і чомусь здавалася тепер нижчою на зріст і молодшою, аніж при нашій першій зустрічі. Невдовзі ми вийшли на галявину і побачили перед собою «космічний корабель».

Він був досить великий. Понад тридцять метрів у діаметрі, зліплений із тонкого металу та листового пластика і пофарбований сріблянкою. Вся ця конструкція мала вигляд двох гігантських тарелів для пирогів, стулених докупи. Більше нічого незвичайного в цьому «космічному кораблі» не було. Проте Мері захоплено верескнула:

— Ой, як цікаво!

З чогось, схожого на люк у горішній частині гігантської махини, вистромив голову сильно засмаглий молодик років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти з прищавою пикою.

— Бажаєте заглянути всередину? — гукнув він.

І додав, що це обійдеться в п’ятдесят центів з кожного. — Щедрий дядько Чарлі розплатився.

Біля люка Мері завагалася. До молодика з прищавою пикою приєднався, судячи з вигляду, його близнюк, і вони почали було підсобляти Мері спуститися вниз. Але вона відсахнулася, і я швидко наблизився до неї, збираючись допомогти їй власноруч, якщо знадобиться. Я зробив це на дев’яносто дев’ять відсотків із професійних міркувань, бо від всього цього місця віяло небезпекою.

— Там так темно, — здригнулася Мері.

— Та ні ж бо, там абсолютно безпечно, — заявив другий молодик. — Ми приймаємо тут екскурсантів цілий день. Мене звати Вінс Маклейн, я — один із власників. Заходьте, жіночко.

Дядько Чарлі прискіпливо зазирнув у люк, наче турботлива квочка.

— Там можуть бути