Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

підборіддям. У дзеркалі я був так само природно рудим, як і моя сестра. Поглянувши на своє волосся, я спробував пригадати його автентичний колір, той, який воно мало колись давно, а потім подумав: а наскільки природною є зовнішність моєї сестрички? Хотілося б сподіватися, що вона таки справжня. А які гарні в неї зуби... Негайно припини, Семмі! Вона ж просто твоя сестра.

Я вдягнув екіпіровку, яку мені дали, і хтось тицьнув мені уже запаковану аптечку. Вочевидь, Старий вже встиг побувати у косметологів: тепер на голові у нього красувалися маленькі кучері відтінку між рожевим та білим. Косметологи також щось зробили з його лицем, але я ніяк не міг здогадатися, що саме. Та як би там не було, тепер ми всі втрьох досить переконливо скидалися на кревних родичів, що належать до того цікавого підвиду рудоголових.

— Ходімо, Семмі, — сказав Старий. — Маємо обмаль часу. Проінструктую тебе в авто.

Ми піднялися незнайомим мені маршрутом і опинилися на пусковій платформі Нортсайд високо над Новим Брукліном із видом на кратер Манхеттен.

Я кермував, а Старий говорив. Коли ми виїхали за межі місцевого контролю, він наказав мені увімкнути автоматичний режим до міста Де-Мойн в Айові. Потім я зустрівся з Мері та «дядьком Чарлі» у вітальні. Він стисло описав наші життєві історії та доповнив їх подробицями, аби ми були в курсі.

— Ось так, — завершив він. Тепер ми — така собі весела сімейка туристів. Якщо трапиться щось неочікуване, то маємо поводитися як туристи: гамірливо й безтолково.

— А в чім, власне, проблема? — поцікавився я. — Ми що, гратимемо цю гру повністю на слух?

— Е-е-е-е. Можливо.

— Гаразд. Але, як на мене, коли ти мертвий, то не зайве було б знати, чому ти помер. Еге ж, Мері?

«Мері» не відповіла. Вона мала рідкісну й похвальну серед жінок рису мовчати, коли нема чого сказати. Старий окинув мене поглядом, причому не як людина, що ще не визначилася, а радше так, наче він оцінював мене в даний конкретний момент і передавав щойно отриману інформацію в обчислювальну машину між своїми вухами.

— Семе, — нарешті мовив він, — а ти чув про летючі тарілки?

— Про що? Та начебто не чув.

— Не може бути! Ти ж вивчав історію.

— А, ви про оті тарілки! Про тарілкоманію, яка трапилася давно, ще до Заворушень? Я гадав, що ви питаєте про щось недавнє й реальне, а оті тарілки... то були просто масові галюцинації.

— Хіба?

— А хіба ж ні? Я не надто знаюся на статистиці аномальної психології, але формулу пам’ятаю добре. То був взагалі якийсь психопатичний період: цілком нормальну людину з клепкою в голові запросто могли кинути до в’язниці.

— А сьогодні у нас все в нормі, без психопатії, чи як?

— Та я б не сказав. — Понишпоривши в давно забутих шухлядах свого мозку, я знайшов потрібну мені відповідь: — О, нарешті пригадав оту формулу: інтеграл Дігбі для оцінки даних другого та вищого порядку. Він видав 93,7 відсотка впевненості, що міф про летючі тарілки, після вилучення пояснених випадків, був галюцинацією. Я пригадав цю формулу, тому що то був перший такий випадок у науці, коли епізоди систематично реєструвалися й оцінювалися. То був якийсь державний дослідницький проєкт — хтозна чому вони цим займалися.

На обличчі Старого з’явився доброзичливий вираз.

— Готуйся, Семмі. Сьогодні ми будемо вивчати летючу тарілку. Може, навіть відпиляємо від неї шматочок на пам’ять. Як і належить справжнім туристам.

РОЗДІЛ 2

— Бачив сьогоднішні новини? — продовжив Старий.

Я похитав головою. Дурне запитання, я ж був у відпустці.

Інколи дивитися новини незайве. Там буває багацько цікавого.

— Так ось, — сказав він, зиркнувши на свого пальцевого годинника, — сімнадцять годин і двадцять три хвилини тому біля міста Гриннелл в Айові приземлився невідомий космічний корабель невстановленого типу. Загалом схожий на диск діаметром близько п’ятдесяти метрів. Звідки він прибув, невідомо, але...

— А що, траєкторію не встановили? — перервав я Старого.

— Не встановили, — неквапно відповів шеф. — Ось його фото, зроблене Космічною станцією Бета після приземлення.

Я побіжно оглянув фотографію й передав її Мері. Якість зображення була поганою, як зазвичай буває на телефото, зробленому з відстані восьми тисяч кілометрів. Дерева схожі на мох. тінь хмари зіпсувала більшу частину фото. а сіре кружальце начебто космічного корабля запросто могло бути паливною цистерною або ж баком для води. Цікаво, скільки разів ми бомбували гідропонічні установки в Сибіру, переплутавши їх з атомними об’єктами?

Мері віддала мені фото.

— Як на мене, то це схоже на туристичний намет. Що ще відомо про цю тарілку? — поцікавився я.

— Нічого.

— Нічого?! Через сімнадцять годин? Там вже давно мають бути наші агенти!

— Отож. Маємо вас двох під рукою, а чотирьох вже туди послали, — зітхнув Старий. — І всі вони чомусь не виходять на зв’язок. Я не люблю втрачати агентів, Семмі, та ще й безглуздо.

До тої миті я не замислювався над тим, що самому Старому загрожує небезпека на роботі — адже це не скидалося на ризик. Бо начебто не така вона вже була й загрозлива. Та раптом я з холодком у серці збагнув, що, напевне, ситуація настільки серйозна, що Старий вирішив ризикнути своєю головою, аби не втратити всю організацію, бо він, власне, й був її уособленням. Жоден із його знайомих не міг відмовити йому в сміливості, але також ніхто не сумнівався в його здоровому глузді. Він знав собі ціну; він не стане лізти на рожен, якщо не буде холоднокровно впевнений, що для гарантованого виконання роботи конче потрібна його власна присутність і майстерність.

По спині у мене поповзли крижані мурашки. Зазвичай агент мусить турбуватися за цілісність власної голови, щоб виконати завдання і доповісти про його виконання. Та з цієї конкретної роботи першим мав повернутися Старий, а