Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— Начальнику, — звернувся я до нього, — може, пора вшиватися?

— Нам тут так само безпечно, як і будь-де, — відказав він, не повертаючи голови. — Можливо, навіть безпечніше. Бо вся будівля ними просто кишить.

— Ким кишить?

— Звідки мені знати? Кишить такими, як він. — Старий кивнув на труп Барнса. — Треба з’ясувати, хто вони такі.

Мері приглушено сплакнула, і то була перша щира й суто жіноча реакція, яку я від неї дочекався.

— Погляньте, він і досі дихає! — скрикнула вона.

Тіло лежало долілиць; куртка на спині то піднімалася, то опускалася. Старий перевів на нього погляд і потицяв у нього ціпком.

— Семмі, а йди-но сюди.

Я підійшов.

— Зніми з нього куртку, — продовжив він. — Рукавички вдягни. І будь обережний.

— Він що — замінований?

— Замовкни. І будь обережний.

Не знаю, що він хотів, аби я знайшов, але, напевне, Старий мав на думці якусь здогадку, котра була недалеко від істини. Схоже, десь у закапелках його мозку містився вбудований інтегратор, здатний робити логічні висновки з мінімуму фактів, так само як музейний працівник реконструює викопну тварину лише за єдиною кісткою, яка від нього збереглася.

Я не став із ним сперечатися і вдягнув рукавички — спеціальні рукавички для агентів. У них можна було безпечно занурити руку в киплячу кислоту, а намацавши в темряві монету, визначити, де у неї орел чи решка. Тож вдягнувши рукавички, я взявся перевертати тіло, щоби роздягнути його.

Його спина й досі якось неприродно піднімалася й опускалася, і це мені не сподобалося. Я притиснув руку поміж лопаток.

Людська спина — це кості та м’язи. А ця була м’якою, мов желе, і якоюсь хвилястою на дотик. Я швидко відсмикнув руку.

Не кажучи ні слова, Мері подала мені чималенькі ножиці зі столу Барнса. Я взяв їх, розрізав куртку і зняв її. Потім відклав її вбік, і ми всі поглянули на спину. Під курткою тіло було вдягнене в легку, майже прозору футболку. А між футболкою та шкірою, від шиї і до половини спини було щось зовсім не схоже на плоть. Кілька сантиметрів завтовшки, оте щось надавало трупові круглоплечий і злегка горбатий вигляд.

І воно пульсувало, наче медуза.

Поки я спостерігав, воно зісковзнуло зі спини подалі від нас. Я простягнув руку, щоб стягнути футболку й добратися до істоти, але Старий відбив мою руку своїм ціпком.

— Що будемо робити? — спитав я його, потираючи кісточки пальців.

Старий не відповів. Засунувши кінчик ціпка знизу під футболку, він потягнув її до шиї трупа. І ми побачили оте.

Сірувате, злегка прозоре, пронизане всередині якоюсь темнішою структурою і безформне, створіння нагадало мені величезний згусток жаб’ячої ікри. Воно було явно живе, бо пульсувало, тремтіло й рухалося перетоком. Поки ми на нього дивилися, воно перетекло у простір між рукою та грудьми Барнса і зупинилося там, не в змозі було рухатися далі.

— От бідолаха, — стиха промовив Старий.

— Хто бідолаха? Оце?

— Та ні, Барнс. Нагадай мені поклопотатися, щоб його нагородили медаллю «Пурпурове серце», коли все це скінчиться. Якщо воно коли-небудь скінчиться взагалі.

Старий випрямився і почав ходити кімнатою туди-сюди, неначе геть забувши про бридке сіре жахіття, що вмостилося під передпліччям Барнса.

Я злегка відсахнувся, тримаючи пістолет напоготові. Істота не могла рухатися швидко; вона також явно не могла літати, але я не знав, на що вона здатна, і тому вирішив не ризикувати. Мері підійшла ближче і притиснулася до мене плечем. Я обійняв її вільною рукою.

На бічному столі купчився безладний стос бляшанок, схожих на ті, в яких зберігають стереоплівки. Старий узяв найбільшу бляшанку, висипав котушки додолу й підійшов із нею до нас:

— Гадаю, оця підійде.

Він поставив бляшанку на підлогу та почав штрикати істоту ціпком, намагаючись загнати її всередину.

Але натомість потвора спливла ще нижче і майже повністю сховалася під трупом. Вільною рукою я схопив те, що лишилося від Барнса, і відтягнув убік. Істота якусь мить трималася за тулуб, але потім плюхнулася на підлогу. Після цього, виконуючи вказівки нашого дорогого дядечка Чарлі, ми з Мері встановили нашу зброю на мінімум потужності й почали смалити підлогу біля потвори, щоби змусити її заповзти у бляшанку. Нарешті ми загнали її всередину, де вона заледве помістилась, і я захлопнув кришку.

Старий засунув банку під пахву:

— Рушаймо, любі мої.

Виходячи, він став у напіввідчинених дверях, нарочито гукнув Барнсу «До побачення!», а потім, зупинившись біля столу його секретарки, сказав:

— Я завтра знову навідаюся до містера Барнса. Ні, без попереднього призначення. Я спершу вам зателефоную.

І ми неквапливо пішли. Старий ніс під рукою бляшанку з потворою, а я нашорошував вуха — чи не загудуть сигнали тривоги. Мері вдавала із себе дурепу і безперервно про щось теревенила сама із собою. Старий навіть зупинився у фоє, купив сигару і, приязно буркочучи, спитав дорогу.

Коли ми повсідалися в авто, він став указувати куди їхати, і застеріг, щоб я сильно не гнав. Його вказівки привели нас до гаража. Старий покликав директора й сказав йому:

— Містеру Малону потрібен оцей автомобіль. Негайно.

То був пароль, яким я інколи користувався й сам, тільки замість «містера Малона» був «містер Шеффілд», який також терміново потребував авто. Це означало, що летючий автомобіль припинить своє існування хвилин за двадцять, перетворившись на купу безликих автозапчастин у сервісних контейнерах.

Директор окинув нас поглядом і тихо відповів:

— Проходьте в оті двері.

Двох механіків, які були в приміщенні, він відіслав виконувати якесь доручення, і ми, пригнувшись, прослизнули крізь двері.

***

Невдовзі ми опинилися в помешканні літньої подружньої пари; там нас перетворили на брюнетів, а Старий отримав назад свій лисий череп. Мені приклеїли вуса, які майже не змінили моєї зовнішності, але я з подивом виявив, що з темним волоссям Мері