Нікколо Макіавеллі - Про військове мистецтво, Нікколо Макіавеллі

а під час війни ставила б на чолі війська тільки своїх громадян, які по закінченню війни поверталися б до мирних занять. Так само чинив би і мудрий король, а якби він і платив цю платню, то як винагороду за особливий подвиг або як ціну за послуги, які воєначальник може надати як в мирний, так і у воєнний час.

Оскільки ви посилаєтеся на мене, то я наведу власний приклад і скажу, що війна ніколи не була для мене ремеслом, тому що моя справа — це управління моїми підданими і захист їх, а для того щоб їх захищати, я повинен любити мир і вміти вести війну. Мій король цінує і поважає мене не стільки за те, що я розумію військову справу, скільки за вміння бути йому радником під час миру. Якщо король мудрий і хоче правити розумно, він має наближати до себе тільки таких людей, тому що надмірні ревнителі миру або занадто завзяті прихильники війни неодмінно направлять його на хибний шлях.

Тепер я вам з цього приводу більше нічого не можу сказати, і якщо цього мало, то вам доведеться звернутися до співрозмовника, який краще за мене зуміє вас задовольнити. Тепер ви, можливо, починаєте розуміти, як важко застосовувати до сучасних війн стародавні звичаї, як повинен готуватися до війни всякий завбачливий правитель, і на які обставини він може розраховувати, щоб досягти поставлених перед собою цілей. Якщо моя бесіда вас не втомлює, то ви крок за кроком наблизитеся до більш точного розуміння цих речей, у міру того як ми будемо детально порівнювати древні установи з порядками наших днів.

КОЗІМО. Якщо нам і раніше хотілося дізнатися вашу думку про ці предмети, то після всього, що ви сказали, бажання наше тільки подвоїлося; ми дякуємо вам за те, що вже отримали, і просимо розповісти нам інше.

ФАБРІЦІО. Якщо таке ваше бажання, я почну обговорювати цей предмет з самого початку: тож мене легше буде зрозуміти і я краще зможу довести свою думку. Всякий, хто хоче вести війну, ставить собі одну мету — отримати можливість протистояти будь-якому ворогові в полі і перемогти його у вирішальній битві. Щоб досягти цієї мети, необхідно мати військо. Для цього слід набрати людей, озброїти їх, дати їм певний устрій, навчити їх діяти як малими загонами, так і великими частинами, вивести їх в табори і вміти протиставити їх ворогові одразу на місці або під час руху.

У цьому все мистецтво польової війни, найбільш необхідної і почесної. Хто змусить ворога прийняти бій в обстановці, для себе вигідній, виправить цим всі інші помилки, допущені ним при керівництві військовими діями. Той же, у кого цієї можливості немає, ніколи не завершить війну з честю, яким би він не був вправним в інших деталях військової справи. Виграна битва згладжує всі інші промахи, і навпаки: поразка робить марними всі колишні успіхи.

Якщо хочеш створити військо, треба, перш за все, знайти людей. Тому звертаюся до способу їх вибору, як виражалися древні, або набору, як сказали б ми. Волію говорити «вибір», щоб вжити слово більш почесне.

Письменники, які встановили правила війни, пропонують брати до війська жителів країн з помірним кліматом, щоб поєднувати в солдатові сміливість і розум; спекотні країни народжують людей розумних, але несміливих, а холодні — сміливих, але нерозважливих. Таке правило добре для правителя, який панував би над цілим світом і тому міг би обрати людей з будь-якої місцевості, з якої йому заманеться. Якщо ж встановлювати правило, придатне для всіх, то варто зазначити, що як республіки, так і королівства повинні вибирати собі солдатів з жителів власної країни, яким би не був її клімат — холодний, жаркий або помірний.

Приклад древніх показує, що у кожній країні хороші солдати створюються навчанням. Там, де не вистачає природних даних, вони заповнюються мистецтвом, яке в цьому випадку сильніше самої природи. Набір солдатів з чужинців не можна називати вибором, тому що вибирати — означає привернути до війська кращих людей країни і мати владу закликати однаково тих, хто хоче і хто не хоче служити. Зрозуміло, що такого роду відбір можливий тільки в своїй країні, тому що не можна брати будь-кого в землях, тобі не підвладних, і доводиться обмежуватися добровольцями.

КОЗІМО. Однак з цих добровольців одних ми візьмемо, інших відпустимо, і тоді це все можна назвати вибором.

ФАБРІЦІО. Ви певною мірою маєте рацію, але зважайте на недоліки такого способу, і тоді виявиться, що саме вибору тут ніякого немає. По-перше, добровольці з чужинців ніколи не належать до числа кращих солдатів, навпаки, це — покидьки [своєї] країни: бешкетники, ледачі, розгнуздані, безбожники, які втекли з дому, богохульники, гравці — ось що таке ці бажаючі. Немає нічого більш несумісного з духом справжнього і міцного війська, ніж подібні звичаї.

Якщо кількість цих людей значно більша за потрібну, то можна ще вибирати, але так як сам матеріал поганий, то і вибір не може бути хорошим. Однак часто буває, що їх приходить занадто мало; тоді доводиться брати всіх, і виходить вже не відбір, а просто наймання піхотинців. Так безладно набираються тепер війська в Італії та в інших країнах, крім Німеччини, і відбувається це через те, що людина стає солдатом не за велінням князя, а з власної волі. Скажіть тепер самі, які військові установи древніх мислимі у війську, набраному подібними способами?

КОЗІМО. Що ж робити?

ФАБРІЦІО. Те, що я вже сказав: набирати війська з власних громадян і за наказом князя.

КОЗІМО. А можна було б тоді ввести хоча б деякі древні установи?

ФАБРІЦІО. Звичайно, за умови, що в королівстві на чолі війська буде стояти сам князь або особа, обрана законною владою, а в республіці — хто-небудь з громадян, обраний полководцем; інакше добитися чогось хорошого дуже важко.

КОЗІМО. Чому?

ФАБРІЦІО. Відповім вам свого часу; зараз задовольняйтеся тим, що інакше не можна.

КОЗІМО. Якщо брати солдат у власній країні, то де, на вашу думку, краще їх набирати — в місті чи в окрузі?

ФАБРІЦІО. Всі письменники сходяться на тому, що краще обирати солдатів з окружних селян; це люди загартовані, виховані у праці, звиклі до сонця, вони не шукають тіні, привчені до використання залізного