Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

– О Надіє, Ви вже прийшли?

– В’язанко! – бабуся неочікувала, що так радітиме, – Що ти робив?

– Я випадково заснув, – відповіло мишеня так, ніби в чомусь було винне, – Поки Вас не було, я вирізав з газети купони зі знижками й дуже зголоднів. До речі, Ваша кицька мені трохи надокучала…

– Моті, неслухняна ти кішка! – почала лаятися бабуся, хоча насправді була дуже рада.

– Ні, не слід сварити тварин.

– Гаразд. Я купила свіжого хліба та сиру. Хочеш бутерброда?

Мишеня зраділо цій пропозиції й із задоволенням прийнялося їсти, а от бабця поки не квапилася. Вона дивилася на В’язанка, намагаючись усвідомити його реальність. У дитинстві, Надя, як і всі інші діти, хотіла, аби іграшки могли здатність оживати. Проте зараз їй цілих шістдесят дев’ять! Та хіба не чарівно, що це все ж таки сталося?

– Ну, В’язанко, ти хотів мені дещо розказати.

– Так, Надіє, хотів, – мишеня встало на задні лапки й почало розповідати тоненьким голосочком, – Як іграшка, я завжди маю Вас підтримувати і бути поруч. Але я живий, тому на додачу ще хочу допомогти здійснити Вашу мрію. Ви казали мені, що вагаєтеся щодо якогось питання, а якого – я не розчув, – далі він схилив голову набік й, подумавши, мовив, – Ви, мабуть, бажаєте стати відомою? Жити у більшому домі? Чи, може, мати щось дороге?

Ні. Бабця розповіла мишеняті про притулок для стареньких. Вона любить свій дім, але він постійно нагадує про її доньку, яка зараз далеко від неї. Надя не хоче, щоб вона з онуком приїжджала до неї, тому що потім доведеться знову бачити, як вона полишає її. Це країть їй серце. До того ж її звільнили з улюбленої роботи, яка давала їй єдину розраду. То може все-таки переїхати до іншого будинку, аби не перебирати в голові одні й ті самі спогади?

– Я знаю, що Вам робити, – легко сказав В’язанко, – Поїдьте до своєї доньки. Відпочиньте, поспілкуйтеся.

– Ні, маленький, не можу, – зітхнула бабуня, – Я не маю стільки грошей аби придбати квиток з Шеффілда до Лондона.

– Але у Вас є машина, чи не так?

– Ну так, є.

– Як щодо самотужки подолати шлях? Візьмімо карту й поїдемо!

– Ох, В’язанко, ти дуже оптимістична тваринка. Але це складно, особливо для мене. Навіть не хочу мріяти.

– Чого ж ні? Станьте завзятою та впертою! Докажіть світові, що у Вас ще повно сил!

Бабця із сумом посміхнулася. Їй стало трохи шкода мишеняти, який не усвідомлював усіх реалій. Проте Варвара мала рацію: що втрачати? Хтозна, скільки ще лишилося. Якщо жити, то жити на повну. В’язанко надихнув бабцю, от тільки вона досі не уявляла цього собі. Як на старій тарантайці вона подолає такий довгий шлях? Та грець із ним. Поїде! Нехай всі думають, що Надія стара, проте в душі вона все ще молода. З радості, старенька несподівано для себе станцювала пару рухів. Чому вона не зв’язала цього мишеня раніше? Мабуть, тому, що раніше він не був їй потрібен. Але зараз, їй без нього вже ніяк.

– Дякую, тобі.