Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

За турботами й навчанням я зовсім забула про Угоду, яку Софія назвала спільною. Але Навроцька, наче комп'ютер, пам’ятала все! Так Діана Ковтун, вперше у житті, отримала свою частку комісії з продажу... Мій стан уявляють лише ті, хто пам'ятає свою першу зарплатню. Ні, не подарунок від дядечка, а зароблені своєю працею й розумом гроші. Ось і в мене емоції були саме такі!

Ми вже збиралися вийти з банку, коли Софія зупинилась та прорекла:

– Щось я туплю. Тобі ж необхідно відкрити рахунок.

– Навіщо? У Вас є свій, – миттю продемонструвала я дитячий розум.

– До чого тут мій? Ти працюєш поруч в повну силу і я не маю жодного права залишати всі кошти собі. Паспорт з собою? Тоді пішли відразу до он тієї дівчинки...

Мені оформили рахунок і наставниця чесно кинула половину. Та скоро ми піймали доволі жирний куш. Продали в центрі дорогу квартиру, вартість якої не збігатися з межами здорового глузду. І знову Софія дотрималась обіцянки. По завершенню всіх відрахунків вона таємниче сказала:

– У тебе в сумці щось бринить, рахунок перевір.

– Ой! Скоріше за все то чергова реклама, – кивнула я та жінка не відставала:

– А ти відкрий…

Відкрила я не тільки телефон, а й рота та відразу присіла на лавку. На це колега задоволено зітхнула, адже моє обличчя виглядало здивовано дурним.

– Але ж тут…

– Так, доволі пристойні гроші й усі вони твої. Зароблені тяжкою чесною працею. Ось я, наприклад, вперше отримала лише одну тисячу доларів, але виглядала як ти наразі, – розсміялася наставниця, а я вже марила шукати майстрів, корті поклеять нові шпалери й поганяють тарганів.

– Софіє, я Вам так вдячна! Ви чарівна і вмієте робити справжні дива... – клекотіли в мені почуття вдячності та щастя.

– Це не дива, Діано. Проста настирливість і трохи фарту. Бо в нашій справі - без удачі зовсім ніяк. Вітаю, дівчинко! Треба обов’язково замовити тобі посвідчення та випускати вже на власний хліб. Робота тобі до снаги і я не заважатиму користуватися талантами. Поїхали до «Новосела», потішимо новинами рідний колектив.

Розділ 5. Банкет

Наставниця не пожартувала й відпустила мене працювати самостійно. Та я не розгубилась і скоро мрія про сольний продаж здійснилася. Зізнаюсь, що було важкувато. Назовні я трималась усміхненою професіоналкою. Все, як навчала мудра пані Софія. Але всередині тремтіла й перевіряла кожен рух розуміючи, що від мого вміння залежать нині чужі гроші.

Звісно всі угоди проводять досвідчені та перевірені нотаріуси. Навіть прізвище моє в Договорі купівлі-продажу не фігурує. Але ж треба виконати бажання клієнта так, щоб він порекомендував мене іншим. А понад усе цікавило, як оцінить мою роботу пані Навроцька.

Я приїхала від нотаріуса тиха й зморена. Сіла за свій стіл (так в агенції у мене вже було власне робоче місце). Раптом десь поруч почула слова наставниці:

– Народ! Привітаймо цей молодий талант, що розквітає в нашій спілці. Сьогодні у Діани надзвичайний день. Вона провела свою першу самостійну угоду. Пам’ятаєте за собою такі часи?

Далі було щось неймовірне! Усі разом: провідні й недолугі працівники фронту нерухомості піднялись та зааплодували мені. Нещасній, що звалилася нізвідки й нещодавно не вміла скласти докупи кількох слів. А тепер мене поздоровляли з успіхом в роботі. Я мовчки стирала сльози й кивала, наче німа. Язик підвів та став дерев’яним. Врятувала одна гостра на язик колега:

– Що, дамочки, сьогодні намічається банкет у нашому «Престижі»? Чи може підемо у той смітник, де наливав за першу й останню угоду пан Шариков?

– Жанно, ну ти як завжди! До чого тут нікчемний товариш Шарченко? Він же сподівався керувати, сидячи за столом та більше нічим не займатися. Чоловік не второпав, що в нас працюють головою й ногами. Я взагалі не розумію: як він тоді не пролетів з комісією? Та, дарма. Дайте дівчині відпочити. Перша справа – не остання. Пізніше наб’єте смаколиками животи! – відстоювала стажистку Софія.

– Ні! Ну, будь ласка! Так неправильно! З почином треба привітати, щоб гарно пішло! – почулося звідусіль.

– Ви невиправні та жахливі люди! – похитала головою пані Навроцька й запитала в мене: – Що скажете, стажисте? Не проти десь почастувати своїх колег?