Сергій Карюк - Кременецький звір

з десять тому на майдані в Гьорлитці[2]. Повисіти у зашморзі на радість мстивим міщанам Товстому Генрику завадив Голота, і з того часу розбійник віддячував своєму рятівникові, як міг.

— Це якщо від друзів нема стілько головного болю і якщо ці старі друзі зараз мають бути десь приблизно між Тигром і Євфратом, а не в Кременці... Ти це Широкою швендяв, отак вирядившись? — загуркотів спокійним басом товстун, обдивившись Голоту. — Як тебе жовніри не забрали ще, як ти заходив?

— Та цур тобі! Чиряка на язика! — відрізав Голота, падаючи на лавку.

— А що? — флегматично відповів Карась. — Он учора якраз такого, як ти, Болиць батогом на площі забив, бідноту якусь із Жолобів. Магістратський суд присудив. Кажуть, так дідича свого прокляв, що той захворів і мало не вмер. Відьмак — не інакше.

— Аякже, — роздратовано буркнув Голота. — Дивно, що не сам Сатана був у особі того селюка, якому надто вже треба була душа якогось задрипаного дідича, — передражнив гість Карася. — Не знаю жодного іншого міста, де б із таким завзяттям полювали на нечисту силу, як у вашому Кременці. Як не суд, то відьмак або песиголовець, або перевертень. Щомісяця хтось біжить і торочить про сусіда-слугу Сатани або про бабу, що чаклує. Не інакше, як десь поруч вихід у пекло. На диво тут привітні людоньки. Та й зі своїм катом ви всі в Кременці, наче збожеволіли... Тільки й патякаєте, що про нього.

— Та й ти б торочив, якби щонеділі на майдані при тобі він із чотирьох ударів батога людину на-смерть забивав. Так швидко легені вириває своєю проклятущою нагайкою, що ніхто й видихнути не встигає...

— Ой, та доста вже... — шарпнув головою Голота, що мав про кременецьку катівню свої не надто гарні спогади.

— Що, згадав трохи кременецьку катівню, еге ж? — угадав причину Голотиного шарпання Карась, а тоді подивився на лахміття гостя, хмикнув і статечно вийшов геть. Хвилину він кректав у сусідній кімнаті, а тоді повернувся з квартою паруючої варенухи й купою одягу. Голота відразу схопив кухоль обіруч, як найдорожчий скарб у світі, а на одежину лише покосився.

— А ти не міг чогось пристойнішого мені знайти? — гидливо взяв двома пальцями селянську сорочку Голота. — Я, наприклад, сиджу в справжньому князівському кунтуші, хай він і дещо втратив свій первозданний вигляд.

— Та хоч би й кафтані самого короля Станіслава Августа[3]! — вибухнув Карась. — Хоча я й не здивувався б, якби побачив того бевзя самого в такому лахмітті. У країні безлад, торгівля йде, як гусак під ніж. Пани чубляться на сеймах, дорогами можна їздити хіба валками з сотнею озброєних слуг, бо ними швендяє саксонська і царська солдатня і гайдамаки. Скоро у Речі Посполитій у таких лахах як на тобі мандруватиме кожен, і я також. То ж, Голото, не ганьби чесних жебраків. Бери, що дають. І вдягай швидше, пройдисвіте. Не зли чесного бюргера й негоціанта.

— Кого це? Коли це ти чесним став, гер Генриху Карауше? Чи в Аужицях уже забули, як ти з купчин золото витрушував по лісах та полях? — примружився Голота. — Як під час нападу на графського скарбника забрав...

— Забули, — перебив Карась-Карауше Голоту. — Бо давно то вже було. А я забув відтоді, як ти мене з в’язниці в Гьорлиці витяг, Голото. І завершимо цю тему. Ти ж знаєш, я не люблю оте все згадувати. Перевдягайся.

За годину від обдертого жебрака не залишилося й сліду. Голота помив задубілу від пилу шию, пошкрябав бритвою місячну бороду і дивився тепер у маленьке люстерко на свою чудернацько засмажену під час мандрівок мармизу — аж чорного лоба та білі-білісінькі щоки й удавано печально зітхав.

— Ох і мордяка. Ех, перетворили вільного птаха на нудного міщанина. — Голота подивився на льняні сорочку та штани, полотняну свиту та міцні, хоч і поношені, постоли. Він витяг ноги до вогню, поклав постоли на ґратки й аж засопів від задоволення, потягуючи третій кухоль варенухи й дивлячись на вогонь, що мляво лизав дубові дрова. Голота завмер, а тоді струснув головою і повернувся на голос Карася, який, виявляється, вже щось розповідав.

— ...Птаха... Радуйся, що тебе не обскубли і не обсмалили, дурню. Що, надумав мені нарешті розповісти, що й до чого? — загув той.

— Усе розповісти ще встигну. А ти знаєш, Генрику, дивна пригода сталася зі мною, поки я йшов до Кременця горами, — задумливо проговорив Голота.

— Що саме?

— Знайшов я вбитого якогось чи то купця, чи то багатого селянина... Що сталося, досі не можу зрозуміти, наче якийсь звір його подер...

— Де це ти його бачив? — насторожено запитав Карась.

— А на отій старій дорозі з Шумська в Дубно. Ще жовніри з’явилися, почали стріляти...

— Святий Віт допоможи мені! То був ти?! Ти тікав від жовнірів? Вони ж оце й розповідають про якогось страхопудала, що стояв над бідним Мільчеком, кров з нього пив. Кажуть, вовкулак.

— Аякже, хіба у вас у Кременці по-іншому буває? Вовкулак, відьма, лісовик, мавка, чугайстер, Румпельштільцхен[4]! Кого ви ще не спалили тут? — розплився в глузливій посмішці Голота.

— Е, не патякай. То, значить, тебе шукали? І досі шукають... — мовив купець, задумливо чухаючи товсті щоки.

— О страсті Христові, до чого тут я?! Чого це мене шукають? — стривожвся волоцюга.

— Бо мають же когось шукати? — резонно відповів Карась. — Хтось же таки вбив Мільчека?

— Та кажу ж...

— Та нікому не цікаво, що ти кажеш. Жовніри, що рискали лісом у пошуках розбійників, розповіли: почули крики і бачили дивну істоту.

— Яку істоту? — обурився Голота. — Ви тут подуріли, чи що? Лише за кілька сотень миль на захід — цивілізація, хімія, алхімія, фізика. Люди вигадують таке, що скоро переверне світ догори дриґом. Там наукові відкриття, досліди, диспути! А тут на вовкулаків полюють! — аби заспокоїтися він відпив варенухи. І додав, дивлячись на купця: І не дивися на мене, не вбивав я... Ось тобі хрест! Сташка Федотиха, знахарка, може сказати. Вона зі мною йшла і бачила, як я знайшов мертвого...

— А де вона, та знахарка?

— Пішла в Почаїв, але має повернутися... Я їй сказав до тебе йти.

— Так, бо в