Сергій Карюк - Кременецький звір

Що? — зашепотіла знахарка й відразу ж стала біля Голоти, який пильно вглядався в зарості, що вкривали схил крутого яру.

— Не зна...

Несподівано купа листя у них під ногами почала сунутися донизу. Сташка з криком упала. Голота кинувся до неї, схопив знахарку обіруч і швиргонув подалі. Сам же вчепився в коріння руками й залишився висіти, коли шматок землі, листя та трави впав у кількаметрову вирву, сховану під шаром листя, моху та гілля. Голота повисів, підтягнувся й важко хекаючи, закинув ногу на край урвища. За мить він стояв навкарачки і, важко дихаючи, дивився на постоли Сташки.

— Що ж за день такий, га? Точно кара Божа. Щось страшне, — він підняв голову на Сташку, яка, мов зачарована, дивилась у прірву, і сердито проказав: — Хоч би руку протягнула мені, Сташечко, подякувала, що життя тобі врятував, люту смерть відвернув!

Сташка повернула до нього застиглі очі й мовчки показала вниз. Голота обережно посунувся вперед і подивився й собі. Дно невеликої кількаметрової ущелини було всіяне людськими рештками. Кістки лежали впереміш з черепами, що біліли в сутінні своїми моторошними посмішками.

Розділ 3

З якого стає зрозуміло, що здоровий жебрак, який за відомим висловом «щасливіший хворого короля», може миттю перетворитися на жебрака мертвого

Був сонячний, хоч і прохолодний жовтневий ранок, коли у місто почала затікати лава кіннотників. За ними йшли запилені піші жовніри. Дубенську браму залив суцільний потік похмурих втомлених вусанів, що гупали бруківкою важкими черевиками з пряжками. Потік цей подзвякував зброєю, іржав, вигукував накази та втомлено лаявся. Чутки летіли перед солдатами, як на крилах, тож зустрічало вояків півміста. Усі дивилися на самісінькій хвіст ланцюга піхотинців, де стукотів по камінцях віз — на ньому лежало накрите рядниною тіло. За брамою жовніри зупинилися. Натовп хитнуло, і найсміливіші потроху почали наближатися до возу. Його оточили щільним колом і мовчали, гучно сопучи. Хтось протягнув руку й скинув полотно, що закривало мерця, і всі мовчки дивилися на пошматоване, з величезною вирвою на грудях, тіло веселуна Мільчека, який лише кілька днів тому харапудив місцеві шинки своїм тонким пронизливим голосом.

***

Бадьоро збиваючи пил голими ногами, Голота спускався з Кременецьких гір до лялькового білого містечка зі стрімкими сторчаками дзвіниць та червоними черепичними дахами, густо присипаними зеленню.

«Заходити сюди жебраком це, звісно, невимовна дурість. Але якщо вже прийшов, то не пройтися Широкою і не послухати кременецькі дзвони — то справжній злочин», — з незрозумілою навіть йому радісною збудженістю думав Голота, ляскаючи п’ятами по холодній кременецькій бруківці. Він крутив головою навколо й уже не думав про Сташку, з якою розпрощався кілька хвилин тому, і не згадував про моторошну знахідку, на котру вони натрапили вчора. А просто йшов і насолоджувався чистим небом, яскравим сонцем та мальовничим виглядом затиснутого між крутими пагорбами міста.

Голота минув Лубенську браму і відразу потрапив у людський вир. Хто пішки, хто на возі, а хто верхи неспішно пхався Широкою, що вела прямісінько до галасливого серця Кременця — широкого ринку, який із заходу та сходу підпирали дві найвеличніші будівлі міста — єзуїтський та францисканський монастирі.

З того часу, як Голота був тут востаннє, нічого не змінилося. Точнісінько такий рівний гул натовпу, ті ж будиночки з різьбленими балкончиками та верандами, те ж синє марево гір та стрімка вишина замкової гори з руїнами фортеці королеви Бони.

«І та ж нелюбов до волоцюг», — відзначив Голота, коли зловив на собі не вельми доброзичливий погляд перехожого, що глипнув на нього з-під свого ковпака з облізлим хутром.

«Ні, ну ти подивися, як вирячила очі ота очмана в побитому міллю малахаї! Наче принц крові якийсь», — роздратовано майнуло в голові Голоти.

Хоч він і розумів, що навіть бідний міщанин на його тлі має вигляд, як іспанський гранд, та лише міцніше стиснув щелепи й насупив брови, готуючись захищати свою жебрацьку честь. Убогий підмайстер був першим і далеко не останнім, хто вирячився на босоногого й обшарпаного волоцюгу, який чалапав Широкою. Від прекрасного настрою, з яким Голота збігав з гір, не лишилося й сліду.

На ринку, яким ходили натовпи міщан і селян, полум’яних поглядів на жебрака-чужинця стало куди більше, і хоч гість міста відправляв у відповідь такі ж злі міни, надуваючи щоки, та все ж розумів, що треба швидше забиратися геть. Уся Волинь знала, що місцеві старости князі Сангушки вже років сорок як оголосили війну жебракам та волоцюгам і весь цей час радо ловили й віддавали бідолах до рук свого ката. Про це кременецькі старости потім чванливо розповідали на різноманітних сеймах і сеймиках, пишаючись, що зайди мало потикаються до їхнього Кременця, який вони тримають залізною рукою.

Та цього разу ненависть до зайд, яка відчувалася в кожному погляді на злидаря, була великою навіть для Кременця. Голота відчув — це не просто так, і лише тепер зрозумів, якою дурістю було отак нахабно пертися через старе місто в його лахах. Поштовхавшись на ринку, він швидко перейшов на Вишневецьку, тоді повернув на Поперечну, а там з полегшенням угледів потрібний ріг старого будинку. Вже не криючись, Голота побіг туди й звернув в один з численних бічних провулків. Той нагадував скоріш звивисту стежину, над якою нависали будинки з тими самими химерними кременецькими балконами та верандами. У цьому лабіринті Голота проскочив кілька кам’яниць, вибіг на сходи білого будинку з дерев’яними колонами у вигляді двох велетенських рибин і, хекаючи, нервово затарабанив у двері.

— Хто там? — майже відразу різко запитав зсередини глухий голос.

— Це я. Швидше, Карасю! — нетерпляче заговорив Голота.

— Хто там за «я»? — невдоволено загув голос, але двері прочинилися, і Голота протиснувся досередини, відіпхнувши пузатого Карася, що стояв із пістолем у руках.

— Голото, ти?!

— Ти, Генричеку, навдивовижу спостережливий і швидкий на розум як на провінційного негоціанта, — подивився на чоловіка Голота. — Так-так, я, Карасику, я. Чого ти дивишся на мене, як баран на нові ворота? Відчиняти двері старим друзям треба швидше.

Поважний кременецький торговець волами Генрик Карась лише важко засопів своїм приплюснутим носом. Усе місто знало й поважало цього благочестивого й набожного вдівця, батька двох близнюків, спокійного й роботящого. І лише Голота знав його як Товстого Генриха Карауше з Баутценського лісу. Розбійника й грабіжника мали відправити на шибеницю ще років