Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Як це можливо? – спитала Мілана, важко дихаючи, обпершись руками в коліна, - тут має бути поле?

- Так, має бути поле, - відповіла Аня, що так само хапала ротом повітря, - може ми пішли не тією дорогою?

- Наче я вже рік ходжу на туризм, - не погодилась Мілана, - в мене є орієнтування, я добре все пам’ятаю.

- Всі помиляються, - підняла плечі Аня та розвела руки, - що будемо робити?

Мілана піднялась та оглянула галявину, потім розвернулась та подивилась на дорогу, якою вони вискочили з лісу.

- Або ми повертаємось до перехрестя, - почала Мілана, - перевіряємо. Або біжимо прямо, - вона показала рукою на дорогу попереду, - дорога не закінчується, йде далі. Та мені здається це погана ідея, ми можемо ще більше зайти в ліс.

- Повернемось? – запитала не впевнено Аня.

Подруги ще трохи постояли, вирівняли дихання та рушили назад в ліс. Оленя видно не було, але вже було видно, що починає темніти. Сонце сідає, хоча влітку темніє дуже пізно та ліс заважав променям пробиватись всередину. Дівчата побігли до перехрестя, потрібно було все перевірити. За декілька хвилин, втомлені, вони добігли цілі. Мілана почала виглядати тварину, що була минулого разу видна з цього місця. Зараз пагорб був пустий, і це ще більше лякало, ніж коли олень був там.

- Дивись, - Аня показала рукою в сторону галявини, - ми вийшли звідти і мали повертатись на поле, - вона повернулась та показала рукою на ту саму дорогу, якою вони тільки що прибігли, - ми правильно вибрали шлях.

Дівчина перелякано подивилась на Мілану, не опускаючи руку. Коїлось щось неймовірне, адже подруги все запам’ятали доволі детально. Роздуми порушило каркання ворон, що дали про себе знати десь вгорі, над кронами дерев. В цей раз, від страху, затремтіла навіть Мілана.

- Можливо, ми не звернули увагу, - почала не впевнено дівчина, - відволіклись, та вийшли іншою дорогою?

- Я не знаю, - Аня вмить закрила обличчя руками та захникала, - Мілана, мені страшно! Ми заблукали. – вона заплакала, - ще цей олень та ворони. Мені страшно.

Аня почала кричати, від чого голос рознесло луною по всьому лісу. Це було недоречно, знаючи, що десь поряд дивний олень з величезними рогами. Мілана підскочила до подруги та обійняла її, почала гладити по спині, заспокоювати. Це подіяло і Аня вже не кричала, просто хникала, заховавши обличчя в футболку Мілани.

- Я пропоную йти цією дорогою, - дівчина відсторонилась від подруги та показала на сусідній шлях, - можливо, ми прийшли звідти, просто не звернули уваги.

Дівчата підтягнули рюкзаки та побігли вибраним шляхом. Знову таки, попереду майже одразу вони побачили світло, хоча мали не так багато надій як минулого разу. Сонце дійсно почало сідати, тому не було яскравих променів, від яких потрібно було закривати очі. Треба було поспішати, вночі в лісі точно не хотілось лишитись. А як уявити, коли бабуся почне хвилюватись – ставало ще більш моторошно. Певно, батьки також вже давно намагаються додзвонитись доньці, та чують лише «Абонент поза зоною досяжності». «Бабуся вже знає» - подумала Мілана, зрозумівши весь ланцюжок можливих подій.

За декілька хвилин, дівчата вискочили на відкриту місцевість, але вона виявилась схожою невеликою галявиною, навколо якої велично стояв той же ліс. Галявина була трохи більше минулої, але дуже схожа.

- Це не та дорога, - зробила висновки Мілана, - треба повертатись.

- Куди повертатись, - голос Ані тремтів, - якщо ми перший раз помилились, то цього разу мали вийти на поле, - вона підійшла до Мілани та схопила її за руку, - всі інші дороги мені не відомі, вони всі ведуть в ліс.

- Тоді повертаємось першим шляхом та йдемо прямо, - впевнено відповіла Мілана, - або ми бігли та не помітили галявини, або коїться щось неймовірне, - вона тупнула ногою об землю, - стояти тут та пускати соплі ми точно не будемо.

Дівчата розуміли, що кожна хвилина, яку вони проводять в лісі – тільки погіршує ситуацію. Сонце сідає, ніч наближається. Батьки та бабуся хвилюються все більше, шукають дітей по всьому містечку. Чим швидше вони вийдуть, тим буде краще. Подругам точно влетить, але не так сильно як тоді, коли вони точно заблукають.

Забігли в ліс, рушили в сторону перехрестя. Зупинившись, почули ржання оленя. Знайшли його поглядом. Він знову стояв на тому самому пагорбі, за яким була галявина з пікніком. Він стояв та дивився на переляканих дівчат. В якусь мить, Мілана навіть здалось, що він посміхнувся. «Знущаєшся?» - гнівно подумала дівчина та потягнула подругу в сторону першої дороги.

Бігли як могли, та сили все більше та більше покидали дівчат. Вже важко дихаючи та ледь переставлячи ноги, вони вибігли на галявину. Мілана подивилась вперед, на дорогу, що зникала в лісі та показала туди рукою. Аня час від часу хникала, але на плач не переходила. Вони мовчки перетнули галявину та побігли дорогою далі. Попереду такі ж пагорби як і позаду. Навколо сосни, все таке ж саме. Це ліс, тут важливо запам’ятовувати всі орієнтири. Цього дівчата не зробили, як тільки зайшли.

Мілана миттєво чортихнулась, побачивши знайоме перехрестя. Подруги зупинились та впали на коліна. Дві дороги, що перетинались були один в один з тими, що були позаду. «Як таке можливо?» - спитала сама себе Мілана. Одразу дівчина схаменулась та почала оглядати все навколо. В очі одразу попався олень, що стояв на пагорбі.