Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

Чекали не довго, патрульні вийшовши з-під дерев з якоїсь внутрішньої стежинки, побачили Мілану та побігли до входу. Палиці дозорні виставили вперед. Зупинились перед дівчиною.

- Мене звати Мілана, з племені Вітрів, - першою почала дівчина, - я прийшла поговорити з вашим ватажком

Патрульними були два хлопця. Один низенький років дев’ять, чорне волосся хаотично розчесане в сторону, рвані штани та футболка. Другий був високим худим хлопцем років одинадцять-дванадцять, джинсові шорти, сорочка, волосся коротке, голубі очі.

- Яким ще ватажком? - запитав той, що був старше, - З нашим татком?

Мілана на мить вирішила, що у них є дорослий, що не спить, але потім вона зрозуміла, що це напевно так називають головного.

- Напевно, - відповіла Мілана, - це можливо?

- А навіщо йому говорити з тобою, - прищурився малий хлопець, - звідки ми знаємо хто ти така і шо то за плем’я Вітрів.

- Не чіпляйся, - старший хлопець стукнув палицею малого, - збігай та запитай, чи можемо ми пустити чужинця.

Малий патрульний розвернувся та побіг всередину парку, щось бурчав собі під носа. Та чекали не довго, оскільки побачили як до входу вже бігла група не менше десяти дітей. Всі з палицями та металевими прутами. Підбігли, оглянули Мілану з ніг до голови та попросили показати зброю. Та оскільки у командирки племені Вітрів не було в планах втручатись в бійки, зброї в неї не було. Вона зняла рюкзак та показала вміст. Охоронці були задоволені та повели дівчину всередину парку Совки.

Мілана та Аліша йшли по стежинці. Дійшли до дерев’яної брами з написом «Парк Совки», повернули ліворуч до дитячого майданчику. Пройшовши майданчик, минули адміністративну будівлю та почали підніматись на пагорб. Як дівчина і думала, на пагорбі був якийсь комплекс, огороджений парканом. Вони підійшли до воріт, та перші хлопці постукали по ньому палицями. Почувся гуркіт засову, та ворота відкрились.

Комплекс виявився великим. Все навколо будівель було заасфальтовано. Місцями були лстрівці землі, де росли квіти та дерева. На території було багато дітей, всі були зайняті якимись справами, на гостя ніхто не звернув уваги. Біля невеликого будиночку горіло вогнище, поряд готували їжу на дерев’яних столах. Недалеко від вогнища Мілана також побачила з десяток дерев’яних альтанок, в яких сиділи діти та обідали.

Група охоронців повела Мілану та Алішу через ряд припаркований автомобілів. Вийшли до великої будівлі, яка була схожа на готель. Вхід мав довгий дах та колони. Виглядало все дуже гарно. Зайшли всередину, рюкзак попросили залишити на вході. Коли відкрили двері до актового залу чи щось такого, Мілана побачила групу дітей, які сиділи навколо кремезного високого хлопця з світлим коротким волоссям. Він був вдягнений в кімоно, які одягають каратисти. Кімоно було зав’язано чорним поясом. Це мало вказувати на його ранг в тому виді боротьби, яким він володів.

Вся група дітей, що сиділа на підлозі, повернули голови та почали зацікавлено розглядати Мілану та Алішу. Вперед вийшов той самий хлопець з чорним поясом. Підійшов, склав руки одна до одної, в знак привітання поклонився. Мілана розгубилась та повторила ті ж самі рухи та потім подивилась по сторонам на те, як відреагували діти.

- Вітаю тебе, Мілана, з племені Вітрів, - почав хлопець, запрошуючи до групи дітей, - сідай та розповідай. Мені повідомили, що ти хотіла мене бачити. Я то тебе бачу вперше в житті.

Мілана підійшла до групи дітей, пошукала очима вільне місце та сіла. Тільки зараз дівчина зрозуміла, що всі діти з групи були вдягнені в той самий одяг, що і цей світловолосий хлопець. Всі були в кімоно, лише пояси були різних кольорів. У кого були білі, у кого зелені та червоні. Чорного не було ні у кого, лише у цього хлопця.

Дівчина вдихнула побільше повітря та почала свою розповідь. Розповіла про племена Зодчих та Капібарів. Про об’єднання та утворення племені Вітрів. Про ворога на ім’я Імператорська Школа, про провінції, про Замок Вітрів. Потім розповіла про останню битву племені Вітрів з Імператорською Школою та про поразку, про свій сон, та дійшла до свого візиту до Парку Совки. Мілана замовчала, витримуючи паузу.

- Твою історію ми почули, - подав голос кремезний хлопець, - та перед тим як ти продовжиш, я маю представити себе та нас. Отже, мене звати Юра, мене вважають Вчителем над всіма дітьми, але також мене називають Татком. Ми не звемо себе племенем чи групою. Наше поселення має назву «Порожня рука», що японською мовою означає Карате-до. Як бачиш, - Юра показав рукою на групу дітей, - ми всі займаємось бойовим мистецтвом.

- Всі діти вашого поселення займаються карате? - спитала Мілана здивована та вражена

- Ні, звичайно ні, - всміхнувся Юра, - на початку зібрались ми, оскільки всі знали один одного та займались на одній секції. На жаль, ми знайшли нашого вчителя в школі сплячим, як і всіх дорослих. Отже вирішили вибрати найвищого воїна по ранку, обрати його Вчителем. Але, вибач, тепер продовжуй

Мілана розповіла про їх маленького лікаря Терапевта, якому батько розповів про вірус. Вона розповіла про те як вирушила до фармзаводу, а потім до Дослідного Центру. Після цих слів, дівчина подивилась на дітей та не побачила в їх очах реакції на ці слова. Виходить, вони не знають про те що, Дослідний Центр у них під боком.

- Я прийшла до вас по допомогу, - закінчила Мілана, - але не просто допомогу, а в обмін на дар для Вас