Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

- Собачки вас не скривдять, - тоненьким голоском сказала та сама дівчинка, - вони нас захищають та приносять нам їжу.

- Ого, - тільки й мовила Мілана, присівши на землю, обпершись колінами, - мені здається, Ваші собачки бігають через нашу вулицю кожен день зранку, - на що дівчинка хитнула погоджуючись головою.

- Я впевнена в цьому, - посміхнулась дівчинка, - нас не так багато, і в перші дні ми не знали куди дітись та що робити. Мій песик мене познайомив з цілою зграєю друзів.

- Як я і казала, - мовила Мілана, - я хочу пройти до Парку Совки, мені потрібно зустрітись з тим племенем, що там живе. Я не хочу Вам заважати. Не проти, якщо я піду?

- Звичайно, - засміялась дівчинка, потираючи брудною рукою брудну щічку, - але я хочу погратись.

Мілана та Аліша здивовано переглянулись. Вони не зовсім зрозуміли до чого тут вони та ігри, про які так мріє дівчинка.

- Я лише хочу загадати загадку, - продовжила дівчинка, - як вгадаєш – йди собі далі. Та якщо не вгадаєш – я не дозволю тобі йти, - в цей момент голос дівчинки став дуже серйозним та трохи злим, - що скажеш?

- Несподівано, - зітхнула Мілана, розуміючи, що в цьому новому світі вже така ситуація навіть трохи стає банальним сьогоденням, - будемо грати.

Діти захлопали в долоні, та побігли до Мілани та Аліши. Алішу почали по черзі гладити та смикати. Кішці це не подобалось, але вона не проявляла агресії. Треба терпіти. А от Мілану ці діти почали потроху лякати. Хоча величезна зграя собак лякала ще більше. Діватись нікуди. Хоча, коли діти оточили Мілану та Алішу, вини зрозуміли, що відходити немає куди. Місток не доступний.

- Слухай тоді, - мовила дівчинка, підійшовши до Мілани та подивившись на неї знизу вгору, - З якого посуду не можна нічого з’їсти?

Мілана по темі загадок була не дуже підкована, тому перша реакція була панічна. Вона не здогадувалась, яка має бути відповідь. Вона глянула вперед. Бігти через зграю собак не можливо було. Бігти до мостику проблематично, оскільки треба розкидати дітей. Вона старша за них, але діти можуть не піддатись. Цей шлях небезпечний.

«З якого посуду не можна нічого з’їсти?». З дерев’яного? Та ні, дурниці. Дівчина почала перераховувати варіанти посуду. Але це було явно не те. Дірявого посуду? Теж дурниця. Мілана відчувала, як її футболка стає теплою від поту, хоча на вулиці ще не було дуже жарко. Та тут Аліша нявкнула та подивилась на подругу. Потім вона нахилилась та почала намагатись злизати землю під лапами. Що вона робить? Можливо, вона хоче підказати? Мілана зосереджено почала спостерігати за Алішею. Та знову почала намагатись злизнути землю, потім жалібно глянула на Мілану та нявкнула. Коли кішка так робить? Коли нічого не має? Коли в тарілці кішки нічого не має, вона починає її обнюхувати та нявкати. Яка тарілка? Порожня.

- З якого посуду не можна нічого з’їсти, - повторила Мілана загадку, - з порожнього, - вона подивилась на дівчинку, та надула губки.

- Правильно, - вона шмигнула носиком, не задоволена, що Мілана сказала правильну відповідь, - може ще пограємо?

- Ні, так не чесно, - командирка теж спробувала зробити образливе обличчя, але так щоб не засмутити дівчинку, - ти казала, що буде одна загадка. Але я маю пропозицію

Мілана зняла рюкзак та висипала вміст на землю. Вона відсунула їжу, яку взяла з собою, а речі склала назад до рюкзаку. Підняла голову на дівчинку, всміхнулась та повідомила, що загадка була цікава, і вона хотіла б наповнити порожню тарілку. Діти дуже зраділи такому подарунку та кинулись до їжі. Вмить на землі нічого не лишилось.

Дівчинка засмілась, хлопнула в долоні та простягнула руку в сторону дороги. На дорозі було повно собак. «Вона пропонує мені йти через всіх цих собак?» - подумала Мілана та в неї захололо все в грудях. Дівчина побачила страх в очах Мілани та подивилась в сторону зграї. Потім тупнула ніжкою та собаки почали швидко відходити в сторону, відкриваючи невелику стежку для Мілани та Аліши.

Знервована, ковтнувши повітря, Мілана взяла Алішу до рук, подякувала дітям за загадку та ввічливість та рушила вперед. Коли вона проходила повз собак, ті стояли на місці, але обнюхували подруг, особливо кішку. Хтось з псів намагався навіть лизнути ногу Мілани та дівчина швидко робила наступний крок. Пройшовши величезну зграю собак, вона дійшла середини Інтернаціонального Парку. Коли зграя залишилась позаду, дівчина відпустила Алішу та вони побігли далі. Не обертались, та погоню теж не чули. Відчувались погляди собак на спині.

Як тільки Мілана та Аліша забігли за будинок, побігли ще швидше далі. Лише минувши дитячий садочок, ще декілька будинків та кафе, вони зупинились. Дихати було важко, серце вискакувало з грудей. Це було щось страшне та неймовірне. Жах. Просто жах. Але тепер Мілана знала, що ж це за зграя собак, що кожен ранок біжить дорогою через ринок та гіпермаркет. Це зграя, яка слухає дівчинку шести років. Мілана мотнула головою, відганяючи ці думки. Головне, що вони минули небезпеку. Йти цією дорогою вона вже більше не хоче і не буде.

Дійшовши до останньої багатоповерхівки, Мілана та Аліша вийшли на той самий пішохідний перехід, по якому в свій час повзли разом з Іллею та Ксенією. В цей раз подруги не ховались. На дворі був день, сонце пригрівало, ховатись не було сенсу.

Мілана перейшла дорогу та пішла до центрального входу в Парк Совки. Зупинились біля самих воріт, хоча вони були відкриті. Та стала чекати патрульних. Аліша сіла поряд з дівчиною та почала вилизуватись, як наче збиралась в гості. А в гості завжди треба йти чистими та охайними. Мілана лиш всміхнулась, тому що їй теж лишалось сісти та облизуватись.