Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 6-7, Вальдемар Лисяк

він викопав мечем в кам’янистій землі. На вершину невеликого горбочка поклав ніж зі знаками Таніт, підвівся й озирнувся навколо, здивований, побачивши, що так видно. На скелях навколо нього сонце ловило десятки сріблястих відблисків від пластин на грудях солдатів, яким було наказано захопити його.

Одного разу я спостерігав в Італії, на озері Комо, як гордий птах — орел, яструб чи сокіл (я не орнітолог, я не міг його впізнати, дивлячись на небо) — бився на смерть з центурією ворон.

Тяжко поранені й мертві, вони падали з-під хмар, мов каміння, скинуте Богом, аж поки нарешті не впав найбільший камінь, і над ним утворилися кола на воді.

Залишилися лише ці два барельєфи, мов два вівтарі на купі стародавніх каменів Тіпаси: символ богині Таніт у вигляді жінки з безіменним обличчям і силует римлянина-вершника, обличчя якого позбавили рис дощі і вітри. Я торкався його пальцями, як не годиться торкатися експонатів, але не з дурості чи снобізму – так я розмовляю з камінням. Ці залишки, у вигляді ямок,в яких уже не видно слідів інструментів скульптора, наче сама природа видряпала їх пазурами, все ж знайшли в собі сили розповісти історію того кохання, і я забрав їхній останній подих.

День, коли я прощався з Тіпасою, був хмарним. На березі рибалки лагодили свої перевернуті човни. У повітрі витав запах смоли та лляної олії. Над дальнім кінцем півострова нависла тиша, порізана голками блискавок. Знову й знову розчаровані чайки піднімалися з води й піднімалися в повітря з тією ж надією. Від них залишилися делікатні кола на темній поверхні затоки.

ОСТРІВ 7

ОССІАХ (КАРИНТІЯ)

БОЛЕСЛАВ ХОРОБРИЙ (ЩЕДРИЙ)

ШРАМ

"Польща... Влюбився я в твої рум'яна,

якими зоря встала з-за лісу -

і в твоїх золотих косах, і в твоїх женцях,

і в блискавицях літнього вечора,

і в реві зубрів, що ідуть до водопою...

І від ридання груди розірвуться... Боже!"

(Тадеуш Міцінський, "Король в Осіаху").

Ви стоїте перед церквою в стилі бароко, яка вже не має й сліду від тієї, яка була багато віків назад, і єдине, що залишилося від абатства, це пам’ять у вигляді кам’яної плити з осідланим конем без вершника. .і хочеться вити.

Оссіах[23] на однойменному озері в Каринтії, яка колись була незалежним князівством. Польська Свята Єлена, до якої кілька століть ходили в паломництво люди в ім'я поколінь, а сьогодні – ніхто! Церква фактично викреслила вигнанця з польських сердець і національної пам’яті. Сто пам'ятників, які є, треба переплавити, щоб зробити один в Оссіяху, але нам це і не насниться, борони Боже!

Людина, яка копається в історії, народжується або надто пізно, або надто рано, але зазвичай усвідомлює лише це перше, бо майбутнє є незбагненним. Ще занадто рано, якщо після моєї смерті вони знайдуть якісь дивовижні документи про людину, яка знайшла притулок в Оссіяху. І вже пізно, бо ці стіни вже пахнуть чимось іншим, і навіть мій гострий, як кинджал, ніс насилу вловлює пилинки тих моментів.

Належало б прибути сюди, коли ще стояв той середньовічний монастир вчених аскетів в бенедиктинських рясах, перед тим, як землетруси, пожежі та людська злість не обернули його в руїни. Це був один з камінних храмів на честь святого Бенедикта ("батька західного монастизму"), які були розсіяні по усій Європі. Він навчав – як перед тим пустельні мудреців Сходу і Заходу - що земля не може стати вітчизною для духа, а лише, щонайбільше, місцем тимчасового перебування для тіла, а також, що воля, така характерна для правдиво одухотворених істот, може бути реалізована виключно через самотність, що накладає обов'язок мовчки ігнорувати світ. Не з ворожістю, але і не братаючись з ним – ігноруючи його примітивні проблеми, які не повинні мутити сфер чистої рефлексії. Він намагався довести, що всі, які шукають товариства, є людьми внутрішньої пустоти і стразу, на відміну від мешканців цих гордих мурів, які дають почуття безпеки, хоча і не наповнюють легким оптимізмом. Історія, яку бачили звідсіля – політичні випадки, криваві війни, далекі походи, забіги дипломатів і куртизанок – являлися жалюгідним хаосом, позбавленим внутрішньої логіки, що не надається до великого синтезу. Єдиним гідним інтересу різновидом історії в її сучасній формі тут була історія знання і виображення, довга культура операції розуму, найдавніша, і заразом наймолодша, цивілізація піфагорійців, алхіміків, каббалістів і шаманів містицизму, всіх тих, які виявляли правду на "lingua sacra" найбільш комунікативних символів (від магічних знаків по математичні рівняння), приведених до простоти бісеру і прагнучих до створення правил, за допомогою яких можна впливати на процеси, які працюють у всесвіті дикунів. Багатство цієї гри охоплювало найцінніші перекази захованих традицій і культур, приводячи до того, що цей мікрокосмос людського духа інтелектуально перевищував все, що його оточувало. Але самотність, аскетизм, презирство до світу, пихатість і покора, пошуки абсолюту, демонізм і прагнення до святості, змішані в одному замкненому просторі, приводили до того, що до монастиря все частіше заглядав сатана. Тому небвгато з монахів, що проживали тут, зазнали сумнівів, тієї живильної і визвольної кризи, в світлі якої всілякі інтелектуальні зусилля, всілякі махінації гордовитого мозку робляться сумнівними, а на їх місце вкрадається заздрість по відношенню до кожного хлопа, що оре землю, до кожної пари закоханих, до кожних спітнілих чоловіка та жінки, бо вони є натуральними та огортають повноту життя, на противагу еремітам, які нічого не знають про труди, небезпеки та страждання.

Оссіах, монастирська церква

Саме цією тишею дихав разом з ними і монастир, не розуміючи ні їхньої сили, ні їхньої слабості, так і як вони не розуміли його драми. Він був чужим, належав до світу загнаних, спітнілих та скатованих варварством зовнішньої вегетації.

У якийсь момент епопеї цього монастиря, коли ним правив абат Теухо, біля воріт з’явився король-вигнанець. Його прийняли, як інших, які вважалися гідними прийняття - кожна людина, яка просила, а особливо правитель без трону, був жебраком від Бога. Йому дали притулок, щоб було де дочекатися до віроломного вбивства. І похований він там, про що сперечаються, бо немає прямих доказів, але забувають, що серед усіх німецьких історіографів Каринтії немає жодного, хто б, пишучи про Оссіах, поставив під сумнів історію перебування та смерті польського короля в монастирі. Навпаки – усі вони, спираючись на місцеву традицію та виписки зі старої монастирської хроніки, підтверджували це як незаперечний факт[24].

Про смерть Болеслава Сміливого