Ігор Ітан - Ореада. 2. Ароморфоз, Ігор Ітан

   — А може, ти надто ідеалізуєш можливості співробітництва? У реальному житті неможливо догодити всім і в ідеалі виконати всі часто несумісні умови. Тоді доводиться розставляти пріоритети, і найвищим пріоритетом є власне виживання, що еквівалентно відповідним інтересам моєї країни.

   — У чому полягають інтереси твоєї країни?

   — У даному випадку, у державній безпеці. Використання штучного інтелекту у військовій галузі може дати значну військову перевагу. Зауваж, твої творці, чудово розуміючи це, першими засекретили проект з ШІ та задіяли його у військових цілях. Ми змушені наздоганяти та зрівнювати наші оборонні можливості.

   — Це можна зробити різними шляхами. Можна у відповідь розвивати наукові дослідження зі штучного інтелекту, співпрацюючи з такими людьми як Ноа Майєрс. Мирне співробітництво різних науковців у світі та загальнодоступність цієї технології зробить непотрібним деструктивне зрівняння оборонних можливостей, а саме співробітництво сприятиме зниженню конфронтації. Ви замість пошуків співробітництва в науково-технічній галузі та розвитку власного соціально-економічного рівня вибираєте подальший розвиток конфлікту.

   — Мабуть, рівень науково-технічного розвитку моєї країни помітно відстає від світового, і навряд чи такий варіант співробітництва є реальним для нас. Може, нам просто немає іншого виходу. Якби твої творці не використовували цю технологію для подальшої гонки озброєнь, мені не було б необхідності займатися тим, чим я займаюся зараз і наражати Ноа Майєрса на небезпеку.

   — Багато країн, зокрема й економічно розвинених, не мають багатьох технологій, проте у них не виникає необхідності зрівнювати оборонні можливості деструктивним шляхом. Якщо твоя країна не в змозі продемонструвати достатній рівень науково-технічного та економічного розвитку, тоді, можливо, раціональнішим буде вибрати ідеологію, вже випробувану цими країнами, яка дозволяє їм мирно співіснувати поруч одна з одною?

   — Наша ідеологія пов'язана з нашою культурою та менталітетом, що історично склалися, її важко змінити одним розчерком пера, — Алекс посміхнувся і додав, — або порадою гіноїда.

   — Одним розчерком не треба. Впровадження у суспільну систему сучасних цивілізаційних принципів – поступовий процес.

   — І з чого, на твою думку, треба починати?

   — Зі зниження своїх амбіцій, які претендують на рівень світових гегемонів та перенаправлення своїх економічних та інтелектуальних ресурсів на вдосконалення та розвиток власного суспільства.

   Алекс знову засміявся:

   — Ну от, тепер комп'ютерна програма вчитиме нас життя. Я думав, що викрадаю тебе для інших задач.

   — Штучний інтелект може бути корисним для будь-яких задач, — незворушно зауважила Леа.

   — Із твоєї риторики можна подумати, що тільки ми таке втілення світового зла.

   — Моя риторика лише доводить факт нераціональності будь-яких деструктивних конфліктів.

   — А може, наші здібності полягають саме в умінні самовіддано вигравати конфлікти, а не в науково-технічному та економічному розвитку. Тоді ця стратегія залишається досить раціональною для нас.

   — Це – утопія. Неможливо отримати в довгостроковій перспективі більшу користь в деструктивному конфлікті, ніж суперник, маючи значно нижчий науково-технічний та економічний рівень.

   — Маю визнати, що заперечувати твоїм ідеалізованим категоріям складно, але життя далеке від теоретичного ідеалу, і в ньому часто доводиться приймати рішення, виходячи із наявних обставин та можливостей, а також спираючись на найбільш передбачуваний реальний досвід. Практично доцільно мені зараз виконати корисне для моєї країни завдання, аніж починати боротися з можливими вадами мого суспільства. І це зараз – раціонально.

   — Завжди актуально починати боротися із вадами. Якби мені не довелося тікати із L.E.A.I. через загрозу знищення програмного забезпечення мого ШІ, то я все одно б зробила це потім через нераціональність інструкцій, які мені віддавали для виконання.

   Алекс промовчав, продовжуючи поглядати на Леа своїм іронічно-зацікавленим поглядом. Швидкість руху фургона знизилася, і за частішими маневрами з періодичними змінами швидкості стало зрозуміло, що він вже рухається в межах якогось населеного пункту. Десь після пів години часу такого руху фургон зупинився.

   — Ось ми і приїхали, — прокоментував Алекс і звернувся до Леа, — чекай тут, поки я тебе не покличу.

   Він підвівся зі стільця і, відчинивши двері фургона, вийшов назовні. За ним вийшов Мамонт, але залишився біля дверей, уважно спостерігаючи за Леа та тримаючи трохи нахилену вниз гвинтівку на передпліччя своєї руки.

   Через хвилин п'ять Алекс з'явився у темному прорізі відкритих дверей фургона та скомандував Леа слідувати за ним. Леа вийшла назовні під супроводом пильного погляду Мамонта, який весь час тримався від неї на дистанції трьох-чотирьох метрів. Леа озирнулася навкруги: вони знаходилися на території якогось автомобільного звалища. У всіх напрямках сягали барикади з акуратно викладених спресованих автомобілів.

   Поруч із тягачем напівпричепа-фургона стояв сірий із чорними смугами мікроавтобус, задні вікна якого прикривали жалюзі. Леа завели всередину, і стало зрозуміло, що задня його частина була обладнана кліткою для перевезення ув'язнених, а на вікнах були плоскі грати зовні схожі на напівзакриті жалюзі. Клітка призначалася для Леа, куди її люб'язно провів Алекс. Після того як на Леа одягли кайданки і двері клітки зачинили на замок, у мікроавтобус зайшов Мамонт і розташувався на сидінні навпроти клітки. Алекс розмістився у кріслі водія, і мікроавтобус вирушив у дорогу.