Джон Апдайк - Іствікські відьми

— Спить? Я влаштувала йому добрячу гру, якщо можна так сказати.

— Кажуть, якщо не користуватися олійкою, після певного віку вода стає шкідливою для шкіри.

— У нас є олії.

— Цілі відра олій.

— Витягнись. Ти й досі розслаблена?

— О так. Дуже розслаблена.

— А от ще трохи, прямо під твою красиву цицю. Вона як маленький рожевий п’ятачок.

Посеред темряви кімнати не було нічого дивного в тому, що вони все бачили, бо ж зіниці всіх чотирьох розширились, ніби заливаючи свої сірі, світло-карі, темно-карі й сині райдужки. Одна з відьом щипнула Дженніфер за фальшивий сосок і спитала:

— Щось відчуваєш?

— Ні.

— Добре.

— Не соромишся? — спитала друга.

— Ні.

— Добре, — промовила третя.

— Ну хіба ж вона не славна?

— Славна.

— Просто подумай: «Пливу».

— Таке відчуття, ніби я лечу.

— У нас те саме.

— Постійно.

— Ми тебе прекрасно розуміємо.

— Просто вбивче відчуття.

— Мені подобається бути жінкою, дуже, — сказала Зукі.

— Могла б і змовчати, — сухо сказала Джейн Смарт.

— Я до того, що це не просто пропаганда, — не вгавала Зукі.

— Крихітко моя, — приказувала Александра.

— О, — округлила губи Дженні.

— Ніжніше. Ще ніжніше.

— Це рай.

— Я тут подумала, — підкреслено сказала по телефону Джейн Смарт, начеб упевнена, що їй перечать, — що вона була аж надто симпатична. Надто скромна, як та Аліса в Країні чудес. Гадаю, вона щось замислила.

— Але що ж це може бути? Всі ми бідні, як церковні миші, ще й джерело міських скандалів до того ж.

Розум Александри все ще перебував у її майстерні, біля напівнарощених каркасів двох летючих жінок, що трималися за руки. Вона міркувала, то тут, то там поплескуючи по купках просоченого клейстером нарізаного паперу, чому ж їй не вдається набратися впевненості, яку вона вкладала у свої маленькі глиняні фігурки, її крихітні, об’ємисті крихітки, зроблені, щоб затишно стояти на кавових столиках і камінних полицях віталень.

— Задумайся над цією ситуацією, — направила її Джейн. — Неждано-негадано вона лишається сиротою. Вочевидь, у Чикаго вона добряче наварила каші. Будинок надто великий, щоб вистачало грошей обігрівати його і сплачувати рахунки. Одначе йти їй нема куди.

Віднедавна почало здаватися, ніби Джейн поклала собі отруювати все на світі. За вікном у холодному вітрі поки що безсніжної зими гойдалося по-гороб’ячому коричневе гілля, а розхитану годівничку слід було поповнити. Діти Споффордів були вдома на різдвяні канікули, але побігли на ковзанку, викраявши Александрі годину для роботи; не можна марнувати її.

— А мені здалося, Дженніфер гарно вписалася, — сказала вона Джейн. — Не треба відвертатися від неї.

— А ще не треба їхати з Іствіка, — несподівано сказала Джейн. — Ну хіба ж не жахливо те, що сталося з Едом Парслі?

— А що з ним таке? Повернувся до Бренди?

— Скоро повернеться додому по шматочках, — такою була жорстока відповідь. — Вони з Дон Поланскі підірвалися в будинку в Нью-Джерсі, виготовляючи бомбу.

Александра пригадала його примарне обличчя у вечір концерту, її останній погляд на Еда, на його забарвлену густо-зеленим ауру й кінчик довгого, зарозумілого носа, за який ніби потягнули, і його обличчя розповзлося по боках, як гумова маска. Ще тоді вона могла сказати, що він приречений. А ця різка ремарка Джейн про те, що він повернеться додому по шматочках, різонула Александру, її зігнута рука зі слухавкою в долоні відсахнулася геть, разом із голосом Джейн у ній, а її очі й тіло пропустили крізь себе віконні рами, ніби паралельні дротинки яйцерізки.

— Його ідентифікували за відбитками пальців руки, яку знайшли на згарищі, — провадила Джейн. — Знайшли саму лише руку. По телевізору говорять про це весь ранок, я здивована, що Зукі ще не дзвонила тобі.

— Зукі якась ніби ображена на мене, мабуть, відчуває, що того вечора її перевершила Дженніфер. Бідолашний Ед, — сказала Александра, відчуваючи, як її відносить геть, начеб від повільного вибуху. — Мабуть, вона спустошена.

— Не було схоже на те, коли я розмовляла з нею півгодини тому. Здається, її більше хвилювало, яку частину репортажу пропустить нове керівництво «Вісника»; тепер Клайдову посаду обіймає один хлопчина, молодший за нас, його призначили власники, котрих усі вважають підсадними особами мафії, ну знаєш, тієї, що засіла у Федерал-гіл. Він щойно закінчив Браунський університет і нічого не тямить у редакторській справі.

— Вона звинувачує себе?

— Ні, та й чого б то їй це робити? Вона ж ніколи не підмовляла Еда кинути Бренду і втекти з тією малою дурною лярвою, вона, навпаки, робила, що могла, аби тільки втримати цей шлюб. Зукі казала мені, що казала йому не кидати Бренду й пасторство бодай поки не подасться у зв’язки з громадськістю. Всі пастори й священики кидають церкву заради цього — зв’язки з громадськістю.

— Ну не знаю, це якась загальна тенденція, — тихенько сказала Александра. — А руки Дон також знайшли?

— Не знаю, що там знайшли від Дон, але не розумію, як вона могла врятуватися, хіба що…

«Хіба що вона також відьма», — такою була її невисловлена думка.

— Та й навіть це не особливо зарадить проти кордиту чи як та штука там зветься. Дерріл має знати.

— Дерріл вважає, що я вже готова до Гіндеміта[67].

— Сонце, це чудово. Оце б він ще сказав мені, що я готова повернутися до своїх крихіток. Уже бодай тому, що мені бракує грошей.

— Александро С. Споффорд, — почала сварити її Джейн. — Дерріл намагається зробити для тебе щось чудесне. Ті арт-дилери з Нью-Йорка платять десять тисяч доларів за якусь калапецю.

— Але не за мою калапецю, — сказала вона й, похнюпившись, поклала слухавку.

Їй не хотілося бути черговим інгредієнтом у казанку з отрутою Джейн, частиною щоденного місцевого варива, їй захотілося виглянути у вікно і споглядати миля за милею голу, золотаву землю, поцятковану сіро-зеленим, і вершини далеких гір, білі й повітряні, як хмари, хіба що непорушні.

Мабуть, Зукі пробачила Александрі те, що вона надто сильно захопилася Дженніфер, бо подзвонила їй після поминальної служби за Едом, аби розповісти, що там було. Весь час падав сніг; легко забути про те щорічне диво, про весь його обшир, коли повітря стає відчутне, все вкривається діагональними штрихами сніжинок, що струмують з неба, ніби насічками гравера, про збитий сірий берет, який наступного ранку надівають калюжі, насиченість кольору сухого, коричневого дубового листя, що зачепилося на болиголові, з його зів’ялими темно-зеленими гілками, і ясну синь неба, ніби миски, яку навмисне спорожнили, збудження, яким вібрують стіни в домі, зненацька наново вдихнуте життя шпалер, таємниче настирна інтимність, якою насолоджується амариліс у горщику на вікні, зі своєю блідою, фалічною тінню.

— Бренда брала слово, — сказала Зукі. — І якийсь