Герман Гессе - Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе

теж трохи поспав, а вранці почав свої залицяння. Він казав, що їй не можна так залишатися самій, в ній упізнають єврейку і вб’ють, або розпусні пройдисвіти можуть її зґвалтувати, а в лісі повно вовків і циган. Зате він, він візьме її з собою і захистить від вовків і від людей, тому що йому її шкода і він дуже добре ставиться до неї, бо він має очі й знає, що таке краса, тому він ніколи не допустить, щоб ці милі розумні очі й ці чарівні плечі розтерзали звірі або щоб вони потрапили на вогнище. Похмуро вислухавши його, вона підскочила і втекла. Йому довелося наздогнати її й впіймати, перш ніж він міг продовжити свої вмовляння.

– Ребеко, – сказав він, – ти ж бачиш, що я не бажаю тобі нічого поганого. Ти засмучена, ти думаєш про свого батька, ти нічого не хочеш знати зараз про кохання. Але завтра, або післязавтра, або пізніше я знову запитаю тебе, а доти я захищатиму тебе, приноситиму тобі поїсти і не зачіпатиму. Сумуй, скільки необхідно. Зі мною можеш бути сумною або веселою, ти завжди маєш робити тільки те, що приносить тобі радість.

Але всі слова були на вітер. Затято й сердито вона сказала, що не хоче робити нічого, що дарує радість, їй хочеться робити те, що завдає болю, вона ніколи більше не думатиме про щось на зразок радості, і що скоріше з’їсть її вовк, то краще для неї. Він може собі йти, тут нічим не зарадиш, і так занадто багато наговорено.

– Слухай, – сказав Ґольдмунд, – ти хіба не бачиш, що всюди смерть, що помирають у всіх будинках і містах і всюди повно горя. І лють дурних людей, які спалили твого батька, не що інше, як горе й нещастя, це все наслідок занадто великих страждань. Знаєш, скоро і нас забере смерть, і ми згниємо в полі, а нашими кістками гратимуться кроти. А до того часу давай ще поживемо і потішимо одне одного. Як шкода буде твоєї білої шиї й маленьких ніжок! Люба гарненька дівчинко, ходімо зі мною, я не чіпатиму тебе, я хочу тільки дивитися на тебе і піклуватися про тебе.

Він ще довго вмовляв її й раптом відчув сам, наскільки марно залицятися словами й аргументами. Він замовк і сумно подивився на неї. На її гордому королівському обличчі застигла відмова.

– Оце ви такі, – сказала вона нарешті голосом, сповненим ненависті і презирства, – такі християни! Спочатку ти допомагаєш дочці поховати її батька, якого вбили такі ж, як ти, не вартий і нігтя на його мізинці, і, ледь зробивши справу, дівчина має тобі віддатися і йти волочитися з тобою. Оце такі ви! Спочатку я подумала, що ти, може, хороша людина! Але де тобі бути хорошим! Ох і свині ви!

Поки вона говорила, Ґольдмунд побачив, як у її очах, за ненавистю, палає щось таке, що його розчулило і присоромило, проникнувши глибоко в серце. Він побачив у її очах смерть, але не приреченість на смерть, а бажання смерті, право на смерть, тиху згоду і готовність слідувати покликові матері-землі.

– Ребеко, – сказав він тихо, – можливо, ти маєш рацію. Я – нехороша людина, хоча тобі я не бажав нічого поганого. Пробач мені. Я тільки зараз зрозумів тебе.

Знявши шапку, він глибоко, як княгині, вклонився їй і пішов геть з важким серцем; він змушений був залишити її напризволяще. Довго ще він залишався засмученим, не бажаючи ні з ким розмовляти. Хоч як мало подібні були вони одна на одну, та це горде нещасне єврейське дитя чимось нагадувало йому Лідію, доньку лицаря. Любити таких жінок було стражданням. Проте якийсь час йому здавалося, ніби він ніколи нікого не любив, крім цих двох: бідної боязкої Лідії і недовірливої озлобленої єврейки.

Ще кілька днів він думав про чорняву запальну дівчину, не одну ніч мріючи про струнку яскраву красу її тіла, призначену, здавалося б, для щастя і розквіту, але вже приречену на вмирання. О, невже ці губи і груди стануть здобиччю «свиней» і згниють у полі! Невже немає сили, немає чарів, щоб врятувати ці скарби? Такі чари він знав: вони житимуть далі в його душі, щоб він зобразив їх і зберіг. З жахом і захватом він відчував, якою переповненою парсунами була його душа, як ці тривалі мандри країною смерті наситили його ними. О, як ця повнота розпирала його, з яким нетерпінням просила звернути на неї увагу, дати можливість розсіятися і перетворитися на тривалі о5брази! Дедалі жагучіше і спрагліше рухався він уперед, все ще уважний і чутливий, але сповнений нестримної туги за папером і олівцем, за глиною і деревом, за майстернею і роботою.

Літо минуло. Багато хто запевняв, що з настанням осені чи, в крайньому разі, до початку зими чума вщухне. То була безрадісна осінь. Ґольдмунд проходив місцями, де нікого не залишилося, щоб зібрати фрукти, вони падали з дерев і гнили в траві; в інших місцях здичавілі орди з міст по-розбійницьки спустошували і розтягували все.

Поволі Ґольдмунд наближався до своєї мети, і саме в цей останній час його не раз охоплював страх, що він усе-таки підчепив чуму і муситиме померти у якомусь хліві. Зараз йому зовсім не хотілося помирати, не хотілося, доки не насолодиться щастям ще раз стояти в майстерні і віддаватися творчості. Уперше в житті світ здавався йому зараз надто широким, а Німецька імперія надто великою. Жодне гарне містечко не схиляло його до відпочинку, жодна красива селянка не могла втримати його довше, ніж на одну ніч.

Одного разу він проходив повз церкву, на порталі якої у глибоких нішах, підтримуваних декоративними колонками, стояло багато кам’яних фігур з дуже давніх часів, фігур янголів, апостолів, мучеників, подібні до них він бачив не раз; і в його монастирі, в Маріяброні, було чимало таких фігур. Раніше, хлопчиком, він любив їх розглядати, але без захоплення; вони здавалися йому красивими і важливими, але якимись занадто урочистими, дещо заціпенілими і старомодними. А пізніше, після того як на завершення своєї першої великої мандрівки він так сильно перейнявся і був у такому захваті від тієї чарівної сумної Богоматері майстра Ніклауса, ці давньофранкські урочисті кам’яні фігури видалися йому занадто важкими, нерухомими і чужими, він розглядав їх з певною зверхністю, а в новій манері свого майстра побачив значно живіше, глибше, одухотвореніше мистецтво. І ось сьогодні, коли він, повний образів, з душею, позначеною рубцями і слідами буремних пригод і сильних переживань,