Герман Гессе - Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе

цих жахіттях, той був приречений, якщо його не встигали попередити і він не міг утекти; його карали смертю органи правосуддя або сама чернь. Крім того, багаті звинувачували бідних і навпаки, або це були євреї, або чужинці, або лікарі. В одному місті Ґольдмунд з роз’ятреним серцем спостерігав, як горів цілий єврейський провулок, будинок до будинку, навколо ревів натовп, а тих, хто намагався з криками вирватися з цього пекла, заганяли назад у вогонь зброєю. У божевіллі страху і жорстокості всюди вбивали, палили, мучили невинних. З люттю й огидою дивився на все це Ґольдмунд, світ здавався зруйнованим і отруєним, складалося враження, що на землі не залишилося більше ні радості, ні честі, ні любові. Часто тікав він на бурхливі свята життєрадісних, усюди звучала скрипка смерті, він незабаром навчився розрізняти її звуки, нерідко він сам брав участь у запеклих пиятиках, грав при цьому на лютні або проводив цілі ночі у гарячкових танцях при світлі смоляних факелів.

Страшно йому не було. Колись він відчував страх смерті: тієї зимової ночі під ялинами, коли Вікторові пальці стискали йому горло, та ще, коли змушений був провести кілька скрутних днів подорожі голодним серед снігу. То була смерть, з якою можна було боротися, якій можна було чинити опір, і він опирався, тремтливими руками й ногами, з порожнім шлунком, виснажений, він захищався, переміг і вирвався від неї. Але з цією смертю від чуми неможливо було боротися, треба було дати їй відлютувати і підкоритися їй, і Ґольдмунд давно підкорився. Він зовсім не боявся, здавалося, що в житті нічого більше не тримає його, відколи він залишив Лену в охопленій вогнем хатині, відколи він день у день просувався спустошеною смертю країною. Але неймовірна цікавість рухала ним і змушувала бути пильним; він невтомно спостерігав за косаркою, слухав пісню тлінності, нічого не оминав, повсякчас охоплений тихою пристрастю бути присутнім і свідомо пройти дорогою пекла. Він їв цвілий хліб у спорожнілих будинках, співав і розпивав вино на божевільних пиятиках, зривав квітку бажання, що швидко в’янула, дивився в застиглі сп’янілі очі жінок, дивився в застиглі божевільні очі п’яниць, дивився у згаслі очі приречених на смерть, любив відчайдушних, гарячих жінок, допомагав виносити мертвих за тарілку супу, допомагав за кілька дрібних монет засипати землею голі трупи. Похмуро і дико стало у світі, смерть завивала свою пісню, Ґольдмунд дослухався до неї уважно й жагуче.

Його метою було місто майстра Ніклауса, туди кликав його голос серця. Довгим був шлях, і був він сповнений смерті, занепаду й загибелі. Сумний ішов він туди, очманілий від ревища смерті, приречений на страждання світу, що голосно кричали звідусіль, сумний, та все ж з палким бажанням, з широко відкритою душею.

В одному монастирі він побачив недавно намальовану фреску, він довго розглядав її. На одній стіні був зображений танок смерті, бліда кістлява смерть залучала до свого танцю людей з життя: короля, єпископа, абата, графа, лицаря, лікаря, селянина, солдата, всіх забирала з собою, і кістляві музиканти підігравали їй на голих кістках. Глибоко вбирали в себе картину жадібні Ґольдмундові очі. Незнайомий побратим зробив висновки з того, чого навчився у чорної смерті, і пронизливо прокричав гірку проповідь про неминучість смерті прямо у вуха людям. Вона була хороша, ця картина, хороша проповідь, непогано побачив і намалював проблему цей незнайомий колега, моторошним торохканням кісток відлунювала його несамовита картина. Та все ж це було не те, що бачив і пережив сам Ґольдмунд. Тут була зображена неминучість смерті, сувора і невблаганна. А Ґольдмундові хотілося іншої картини, зовсім інакше звучала в ній несамовита пісня смерті, не суворим торохтінням кісток, а скоріше, солодко й спокусливо, по-материнськи заманюючи назад додому. Там, де смерть запускала руку до життя, чулися не тільки пронизливі й грізні звуки, а й глибокі та лагідні, по-осінньому насичені, а поблизу смерті вогник життя палав яскравіше й проникливіше. Якщо для інших смерть була воїном, суддею або катом, суворим батьком, то для нього вона була також матір’ю і коханою, її поклик вабив любов’ю, її дотик – любовним трепетом. Коли Ґольдмунд, надивившись на зображення танцю смерті, пішов далі, його з новою силою потягнуло до майстра і до творчості. Але всюди траплялися затримки, нові враження і переживання, тремтливими ніздрями вдихав він повітря смерті, всюди співчуття або цікавість затримували його то на годину, то на день. Три дні з ним пробув малий, плаксивий селянський хлопчик, він годинами ніс його на спині, бідолаху років п’яти або шести, який мало не вмер з голоду, який завдав йому багато клопоту і від якого він насилу звільнився. Нарешті хлопчика взяла у нього дружина вугляра, її чоловік помер, їй хотілося мати біля себе живу душу. Кілька днів його супроводжував бездомний собака, їв у нього з руки, зігрівав його ночами, але одного ранку десь загубився. Йому було його шкода, він звик розмовляти з собакою; по півгодини звертався він до тварини з гіркими промовами про людську підлість, про існування Бога, про мистецтво, про груди і стегна юної доньки лицаря на ім’я Юлія, яку він знав колись замолоду. Тому що, природно, за час своєї смертельної мандрівки Ґольдмунд трохи збожеволів, усі люди в чумній місцевості були трохи божевільними, а багато – остаточно і безповоротно. Трохи не в собі була, мабуть, і юна єврейка Ребека, красива чорнява дівчина з пломенистими очима, з якою він згаяв два дні.

Він знайшов її перед невеликим містечком у полі, вона сиділа перед купою обвуглених руїн і ридала, б’ючи себе по обличчю і рвучи своє чорне волосся. Йому стало шкода волосся, воно було таке гарне, і він упіймав її розгнівані руки і, стримуючи їх, заговорив з дівчиною, зауваживши при цьому, що вона має також надзвичайно гарне обличчя й фігуру. Вона побивалася за своїм батьком, який разом з чотирнадцятьма іншими євреями був спалений за наказом влади, їй таки вдалося втекти, але зараз вона в розпачі повернулася і дорікає собі, що не згоріла разом з ним. Терпляче тримав він її за руки, що сіпалися, лагідно вмовляючи, бурмочучи співчутливі й заступницькі слова, запропонував допомогу. Вона попросила допомогти їй поховати батька, і вони, зібравши всі кістки зі ще гарячого попелу, віднесли їх у затишне місце і закопали в землю. Тим часом настав вечір, і Ґольдмунд знайшов місцину для ночівлі, в невеличкій діброві він налаштував дівчині ложе, пообіцяв їй повартувати і чув, як вона, лежачи, продовжувала плакати і зітхати, доки нарешті заснула. Тоді він