Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Так, і діти люблять тут гратися. Іноді навіть лишаються спати.

— Це так прекрасно, — Емма несподівано змахнула сльозу розчулення.

Марія звела брови і відійшла від чиновниці на крок.

— Якщо бажаєте, я можу заварити вам чаю. З м’яти. Ось вона росте, — запропонувала Марія.

— Ви хочете сказати, що зараз зірвете м’яту і одразу ж заварите? — здивувалася Емма.

— Саме так. Будете?

Чиновниця замислено поглянула на зелений кущ, потім — на Марію.

— А це безпечно, якщо вона не в пакетику?

— Звісно, що безпечно. У тих пакетиках, що ви кладете в чашки в місті, така ж м’ята, як і тут, тільки підсушена.

— Дякую за пропозицію, але я краще утримаюся, — Емма знову взяла себе в руки, і на її губах знову засяяла фірмова посмішка. — Ще я хочу оглянути акумуляторну.

Пустельний краєвид довкола не мінявся від самої Маріїної ферми: пагорби, між ними випалена земля і поодинокі засохлі стовбури дерев де-не-де. Безмежний порожній океан піску під зоряним небом. Однак, навіть у цьому, на перший погляд, мертвому краєвиді вирувало життя: дрібні гризуни і хижаки, які полювали на них, то там то тут видавали дивні звуки.

У якийсь момент Тео навіть напружився, оскільки дикий кіт стрімко побіг до платформи, на якій він сидів. Довелося зняти снуд і помахати ним, від чого кіт зупинився, вигнув спину й зашипів, передумавши атакувати.

Вогні Річкового Порту вони помітили ще здаля, і дорога стрімко пішла вниз. На доволі великій відстані від міста Аян завернув платформи до яру.

Малі ще спали, старші дрімали, а коли платформи зупинилися, почали сонно роззиратися. Аян, підійшовши до більшої платформи, поглянув на дітей, на Боба, потім на Тео.

— Тут нам доведеться розділитися.

— Я віддам свій браслет Тео, а сам лишуся з вантажем. Удень тут все одно ніхто не блукатиме, а ввечері приїдеш — переженемо платформу у надійніше місце. Вода і їжа в мене є, хоч відпочину від вас усіх, — посміхнувся Боб.

— Може, краще віддати його комусь із хлопців, а я лишуся тут? Все ж удвох охороняти краще, — запропонував Тео.

— Ні, шуруйте до міста і дайте мені спокій. Я віджену платформу ще трохи вперед, поставлю маячки і ляжу спати. Якщо хтось з’явиться — я дізнаюся. Нема чого ото біля мене крутитися.

Сперечатися Тео не став. Побачити місто йому хотілося більше, ніж охороняти цінний крам. Боб знає, що каже, та й Аян не заперечує.

Малих довелося розбудити й пересадити на меншу платформу. Якщо Ліза, Софія й Ханна прокинулися і насторожено роззиралися, то Кіра й Кім ніяк не хотіли залишати сновидінь.

— Можна взяти їх на руки, — запропонувала Ада. — Стефане, я зараз сяду, принеси мені Кіру, я її триматиму. Так і місця більше буде.

Кіма взяла Марго, сховавши свої руки-клешні у складках пледу.

Тео допоміг Бобу розставити маячки та загнати платформу в їхній периметр, а потім повернувся до інших.

— Тео?! — усміхнулася Ханна, побачивши, як він виходить з-за пагорба.

Прокинувшись, вона не зрозуміла, хто то з покритою головою крутився біля дядька Боба, а тепер вражено кліпала, розглядаючи його.

— Привіт, Ханно, — він усміхнувся їй у відповідь.

— Ти дуже змінився! Став такий...

— Страшний?

— Ні, — вона ніяково усміхнулася. — Гарний.

— Дякую. Якщо це каже така чарівна дівчинка, то повірю, — сказав, зупинившись перед нею.

— Тео, сідай та поїдемо. Сонце сходить. Із усіх нас тільки тобі до нього байдуже, — гукнув до нього Аян.

Тео застрибнув на край платформи і сів біля ніг Ханни. І почалося... За час, що прожив у Дельті, він вже встиг забути, яка вона балакуча. Всю дорогу Ханна розпитувала його про те, що він робив, як жив, а коли зрозуміла, що з нього багато не витягнеш, почала розповідати йому, що робила ці дні сама. Тео навіть не уявляв, що про загублений гребінець можна так довго розповідати: виявлення пропажі, пошуки і щасливе возз'єднання, бо той впав під ліжко і вона його знайшла, коли впустила іграшку. Борис, який сидів поруч із Тео, зітхав, закочував очі й хитав головою, слухаючи Ханну.

Коли заїхали до міста, розмови припинилися, оскільки всі почали крутити головами, розглядаючи будинки, яскраві вивіски і голограмну рекламу. Зі світанком життя в місті завмирало. Поодинокі перехожі здивовано оберталися на нетиповий для міста транспорт та ще й повний дітей, зупинялися й запитували, чи можуть вони чимось допомогти. Аян дякував і казав, що він дорогу знає. І так майже на кожній вулиці дорогою до відділку поліції.

Марта приземлила поліційну машину на задній двір відділку і втомлено потерла перенісся. Сьогоднішнє патрулювання було не складним, але динамічним: спочатку молоде подружжя вирішило з’ясувати в кав’ярні, хто кому зраджує, і покидатися меблями, потім п’яний чоловік переплутав будинки і намагався зайти до літньої сусідки, мало не довівши ту до інфаркту, далі п’яна бійка в барі і під кінець спроба пограбування продовольчого складу. Горе-грабіжник зачепився курткою і повис на пожежній драбині. Повисівши, зрозумів, що самостійно не злізе, і почав волати про допомогу.

До Мартиної машини підійшла її колега Лія і постукала.

— Що? — запитала Марта, відчинивши дверцята.

— Там приїхав друзяка твого батька, — Лія кивнула на відділок. — Привіз купу дітей і... такого красунчика!

— Красунчика? Дядько Боб нарешті поголився? — буркнула Марта, вийшовши з авто.

— Ну, на ньому його браслет, але це точно не він. Боба я знаю, — змовницьки прошепотіла Лія, взявши колегу під руку.

— Не уявляю, хто це може бути.

— Ходімо знайомитися?

Вони зайшли до відділку, і Марта зупинилася, оцінюючи ситуацію. Маріїні вихованці окупували хол: старші дівчата сиділи на стільчиках, хлопці крутилися біля карти міста, менші грали в квача, і їхні писки та вереск йшли луною під високою стелею.

— Марта! — вигукнула Ханна, побачивши кузину і кинувшись її обіймати.