Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Дітей тут нема. Вони вночі поїхали в гості. У двох моїх вихованиць неподалік живе рідна тітка й кузина.

— О, це чудово, — усміхнувся Оріон.

— Що саме чудово? — насторожено перепитала Марія.

— Що діти поїхали до родичів.

— Так, я теж сподіваюся, що вони добре проведуть час. То що, ви лишаєте мені ящики чи ні?

— Лишаємо.

Лялечка мовчки спостерігала, як чоловіки розвантажили платформу і поставили ящики на поріг.

— Дякую за турботу, — подякувала їм Марія, коли вони закінчили.

— Хай усе піде на благо, — чоловіки знову закланялися, а потім Оріон додав: — Обдумайте нашу пропозицію. Здогадуюся, що ця ферма вам дорога, однак настають моменти в житті, коли доводиться змінювати пріоритети.

— Я подумаю. А вам, мабуть, уже час їхати: сонце скоро зійде.

Чоловіки попрощалися, сіли на платформу і поїхали було до виходу, коли з-за пагорбів з’явилося три яскраво-червоні поліційні машини і білий цивільний транспорт з гербом Північної брами на блискучих боках. Перелетівши через огорожу, вони наблизилися до будинку і приземлилися, здійнявши клуби пилу. Дверцята повідчинялися, і з машин почали виходити поліціянти в чорних захисних костюмах та шикуватися в шеренгу, всього семеро.

— Що відбувається? — запитала Марія, склавши руки на грудях і обвівши новоприбулих суворим поглядом.

Їй ніхто нічого не відповів. Коли пил улігся, відчинилися дверцята білої машини, і з неї вийшла висока худорлява жінка в білосніжному брючному костюмі з яскраво-синім волоссям, викладеним у чудернацьку високу зачіску. Вона роззирнулася, наморщила мініатюрний носик і, не приховуючи огиди та ретельно обираючи місце, куди ступити білими чобітками, пішла до порогу. За нею слідом вийшов сріблястий дроїд з білою валізкою в руці і, також обережно ступаючи, попрямував за нею.

— Я чула, що Долина перетворилася на пустелю, але не уявляла, що тут усе настільки погано, — пожалілася синьоволоса жінка Марії, ставши поруч із нею на порозі і струшуючи з рукавів піджака уявний пил.

— Хто ви? — запитала Марія, змірявши манірну дамочку поглядом.

— Я Емма, — жінка розтягнула губи в посмішці, оголивши сліпучо-білі зуби. Такі білі, що викликали сумніви щодо їхньої природності. — Віднедавна я займаюся питаннями покращення умов життя осіб, що не досягли віку чіпування. Як зазначено в реєстрі, у вас на утриманні їх аж семеро.

— Так, у мене на утриманні семеро дітей-сиріт, і троє вже досягли віку чіпування, — Марія помовчала, розглядаючи чиновницю, а потім повела далі: — Коли нещодавно я телефонувала Пані Кураторці, то дроїд-адміністратор мені казав, що за Великим хребтом лютує вірус... його що, вже подолали?

— Вірус? А, вірус! Так, вже є вакцина, — відповіла Емма, так само посміхаючись.

Церковники між тим розвернули свою платформу і повернулися до Маріїного будинку.

— Пані Маріє, ми зовсім забули залишити вам запрошення на наші спільні молитви! — звернувся до неї Оріон і простягнув яскравий флаєр. — Щовечора після заходу сонця ми чекаємо на всіх охочих для спільної медитації.

Емма, скривившись, розглядала чоловіків із неприхованим виразом огиди на обличчі.

— О, дякую за запрошення! — Марія із показною радістю взяла флаєр і почала його зацікавлено розглядати, вона була навіть вдячна їм, що вони повернулися.

Чоловік розвернувся до Емми і простягнув флаєр і їй.

— Ви також можете прийти! Ось, тримайте запрошення! Церква «Семи див» рада кожному!

— Я? Ні, дякую. Я не релігійна, до того ж навряд чи затримаюся тут до заходу сонця, — відступивши від нього, ніби від прокаженого, пробурмотіла Емма і поглянула на ящики, що стояли на порозі. — Бачу, ваша церква і тут підтримує нужденних? Вирішили, крім проблемних районів мегаполісів, зайнятися ще й депресивними регіонами?

— Люди мають допомагати одне одному!

— Мабуть, ви праві, от тільки допомога буває різною, так би мовити, кожен допомагає в міру своїх сил і можливостей, — відповіла Емма, знову одягнувши свою фірмову посмішку.

— Не сприйміть за нахабство, але хто ви? Бачу на машинах герб Північної Брами, ви звідти? Приїхали у справах чи... ви родичка пані Марії?! — запитав Діоніс, грайливо посміхнувшись.

— Не родичка, я у справах. Пані Маріє, я б хотіла побачити ваших вихованців і поспілкуватися з ними.

— На жаль, це неможливо.

— Чому?

— Вони поїхали в гості до Річкового Порту.

— До кого?

Після цього питання Марії стало зрозуміло, що ця фіфа не читала особових справ дітей. Як з таким ставленням до роботи і до людей вона взагалі може працювати в опіці?

— Діти сироти, але, знаєте, у декого з них є рідня. Вони спілкуються. Їздять у гості. От саме цієї ночі й поїхали, щоб встигнути до світанку.

— Самі?

— Ні. Чому ж самі? У супроводі двох шанованих ветеранів, які часто до нас зазирають. Діти їх дуже люблять, ставляться до них, як до дідусів.

Емма поглянула на поліціянта, найстаршого за званням. Той дістав трекер з кишені на штанах, щось поклацав, і кивнув. Мабуть, побачив, що тут був Аян і Боб на малогабаритній платформі. Як добре, що велика платформа не відстежується і вони не знають, як насправді виглядав нічний від’їзд дітей на ящиках з контрабандою і капсулою екстремофіла на кабіні.

— Що ж... — Емма поглянула на привезені ящики. — Бачу, що з проблем з харчуванням у вас нема. Я можу оглянути умови проживання дітей?

— Звичайно.

Марія відчинила двері і запросила чиновницю всередину.

Емма зазирнула до кожного модуля, перевірила кожну шафку й шухляду, оглянула господарський блок. Побачивши курей, вона щиро здивувалася і на тривалий час навіть задивилася, як птахи клювали корм і пили воду, закидаючи голову. Кози Емму не зацікавили, а от теплиці справили на неї сильне враження.

— Стільки живих рослин серед пустелі,— пролепетала вона, розглядаючи ряди зелені. — Справжній сад.