Ася Віталіївна - Поцілунок долі, Ася Віталіївна

Павло:

Трясця! Як я міг так вчинити з нею. За мій необдуманий вчинок поплатився найгіршим. Здається я втратив її довіру. Третій день намагаюсь поговорити з нею, але все до одного місця. З одної сторони вона права, а з іншої сторони вона навіть не хоче мене вислухати. Дзвонив та писав пару разів, так ні - не відповідає. Навіть зараз на клятий дзвінок не піднімає. Вона, що думає собі? Я буду за нею бігати як те шмаркате хлопчисько? Мені не має коли на ці дурниці, які вона собі накрутила. В моїй компанії зараз не кращі часи, хтось зливає гроші та проекти моїх архітекторів конкурентам, мені потрібно обов’язково знайти хто це. А з Катею я хотів як краще, щоб провчити її тата. Треба було все ж таки поїхати і все зробити по своєму. Не розумію, що це за батько в неї такий? Як чоловік зміг підняти руку на жінку чи дівчину? Але мені одне дивно, вона так його захищає, хоч він роками так знущався над нею.
 

-Ооо, Коваленко, я так і думав, що знайду тебе тут,- завалює до мого кабінету Саша та вміщується на диванчик. Неочікував його зараз бачити в себе в компанії та в суботу зранку.

-І тобі привіт, друже,- відпиваю каву та кладу чашку вбік столу,- Чого тобі? Що на цей раз тебе привело сюди?

-Ей, чого ти? Нібито я не можу просто так до тебе зайти.

-Ти? Точно ні,- підіймаю погляд від документів на нього,- Давай розповідай.

-Мені прийшла гарна пропозиція. Навіть не гарна, а неймовірна від якої не кожен дурень може відмовитись,- замовчує та знову продовжує,- Вирішив порадитися з тобою, бо маю сумніви.

-Що за пропозиція, якщо звісно не секрет?,- зацікавив мене друг. Останній раз він так схвильовано хотів зі мною порадитись, коли загорівся відкрити свою школу-кулінарії.

-Бути шеф-поваром одного з найкращих ресторанів Києва. Але…- піднімається та починає ходити по кабінету взад-перед нервуючи мої очі,- Але розумієш там багато є «але».

-Які ще можуть бути «але»? І чого ти ще думаєш? Ти ж до цього так довго йшов.

-Бо мене покликав сам Симоненко вчора вечером. Він в моєму ресторані де я працюю пробував мої страви.

-Ммм, якщо Симоненко, той який я думаю,- намагаюся не показувати свій невпинний гнів почувши знайоме прізвище,- То сам приймай тоді рішення. Надіюсь це не чергова гра його доньки.

-Я й тому і сумніваюсь, бо знаю твою Світланочку не перший день.

-Не смій казати, що вона моя,- огризаюсь я так, що сам дивуюсь від свого піднятого голосу,- Ти чудово знаєш вона в минулому.

-А чому тоді ти ще досі працюєш з її батьком?,- зупинив на мені свій погляд, і навіть перестав метушитися по моєму кабінеті.

-З Симоненком в нас суто партнерські справи і я цьому теж не дуже радий. Кожен раз на ділових заходах бачити її, це для мене ще те випробування. Бо кожен раз згадується мені та нестерпна картина перед очима.

-Ти про те, як ти застукав її з іншим у вашій квартирі?

-Трясця!,- сам не розуміючи досить гучно хлопаю долонею по столі,-Та не нагадуй краще про це. Мені ще досі гидко від цього.

-Пашо, пройшло вже два роки. Чи в тебе досі почуття до неї?,- цікаве питання задав він. Що я дійсно можу відчувати до неї після всього, що ми пережили? Але зрада боляче відбивається в наших завершених стосунках.

-Сашо, та які можуть бути почуття? І ти чудово знаєш в мене є тепер Катерина.

-Ех, Катерина, Катерина… Не знаю чи ти помітив та вона повна протилежність  від Світлани.

-Я в курсі. Та зараз не знаю як з нею помиритися, ще й сьогоднішній захід походу прийдеться йти самому.

-Хм, а в мене здається є чудова ідея.

-Боюсь уявити, що ти вже собі там надумав.

-Я все зроблю сам, можеш мені довіритися. А ти мені лише скинь адресу де має бути це твоє дійство.

-Було б чудово, а то в мене так багато справ по цьому новому тендері. Та і чого я тобі буду скидувати смс, якщо в мене є запрошення,- витягую з шухляди столу два запрошення та одне віддаю йому, -На тримай лише не загуби.

-От і прекрасно,- завалює мене своєю нестерпною посмішкою, яку він використовує для своїх дівчат.

-Але скажи по правді. Ти хочеш мені допомогти чи ближче бути до Юлі?

-Емм, ти мене бачиш наскрізь. Скажу так, я так двох зайців хочу вбити. Так, що я побіг рятувати твоє кохання.

-Ну-ну. Тільки я тебе дуже прошу, не наломай ще більше дров,- встигаю йому сказати в слід коли він був вже в дверях.

-Постараюсь, але побачимо, що з цього вийде.

Він як завжди, але досить чудовий друг. Хто б міг подумати, що він запропонує мені допомогу, зазвичай я його завжди маю рятувати з всяких пригод. Та сьогодні все навпаки, але цікаво чи в нього вийде її переконати піти зі мною. Ну звісно їй буде вигідно, як ніяк я мав би їй виконати бажання. Не можу забути її такі наївні дитячі бажання. Я б їх виконав навіть просто так. Люблю її бачити радісною та з її неймовірно ніжною посмішкою. А її чарівний сміх та щасливий погляд радує мене самого. Ех, шкода я не запитав що саме там придумав той бешкетник Саша, а повинен був я сам щось придумати. Бо я ж самий винний в тому, що її образив.

-Павло Олексійовичу, до вас гостя. Чекає на вас,- чується голос мого секретаря з відкритих дверей кабінету.

-Ірино, нехай заходить, якщо так чекають,- уяви не маю хто там може бути, але може і чудово, бо потрібно відволіктись трохи від цих цифер на бумагах.

-Я тебе надіюсь не відволікаю,- видніється силует моєї сестри,- Привітик, не витримала та приїхала поділитися до тебе новиною.

-Привіт, звісно сонце,- піднімаюсь та злегка обіймаю перед тим як сісти поруч біля неї за стіл,- Ти як тут опинилася? Ти ж мала ще дві неділі в гіпсі ходити.

-Мала, але як бачиш я тут,- розводить перед мною руками,- Так, що до моєї новини я тобі маю дещо розповісти.

-Сьогодні прям день новин. Добре уважно слухаю тебе.

-Я повертаюся назад на роботу та з понеділка буду працювати.

-Ухти, от це так новина. Що ж можу лише тебе привітати та подякувати, ти мене звільняєш від додаткових головних болів.