Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- А твої рани? Звечора я бачила, що їх не було в тебе на тілі, проте зранку картина змінилася.

- У перевертнів хороша регенерація, – скривився Рейван, - одначе це зовсім не грало мені на руку. Доводилося, гм, якось виправляти ситуація, щоб ніхто нічого не запідозрив.

- Ти сам себе ранив? Знову і знову? – не просто здивувалася – шокувалася, вирячивши очі, як викинута на берег рибка.

У відповідь – легкий присоромлений кивок.

- Та ти здурів! – викрикнула я ненавмисне. - Ось це вже мене справді лякає.

- Не варто. Тобі не треба мене боятися, – цілком серйозне. - Ти – єдина, перед ким я повністю безпорадний.

- Чому?

- Бо серце... те, що я відчуваю до тебе не дозволить тобі нашкодити. Жодним чином, – все-таки Рейван зробив це – промовив те, чого я боялася понад усе й чекала водночас. Спалив усі шляхи відступу.

- Твої слова бентежні, – зізналася, відвівши погляд до неба.

Зірки там і справді гарно палали яскравими вогнями, колисані співами цвіркунів. Давно я не відчувала такого спокою й затишку, тому тепер це здавалося чимось незвичним і рідкісним. Хотілося запам’ятати цей момент, бо знала точно: вічно так не буде.

- Я говорю те, що відчуваю, а це буває вкрай рідко, майже ніколи. Втім, я тобі неприємний, чи не так? – журливе.

Я заплющила очі й глибоко вдихнула. Не дала собі часу на роздуми, бо знала: якщо дам – точно збрешу. Тому випалила поспішно:

- Ні, навпаки, – поглянула на чоловіка, зчепивши тремтливі руки на колінах. - Твої слова гріють моє серце. Але розум блукає у такій пітьмі, що важко знайти відповідь бодай на якесь одне питання. Ти казав, що я тебе не знаю, але й ти знаєш мене не більше…

- Ми можемо це виправити. Дозволь мені стати світляком, який допоможе тобі знайти потрібні відповіді.

Я всміхнулася. Рейван у ролі світляка в моїй уяві виглядав кумедно, та його слова давали надію. На що? Я й сама не знаю. Просто хотілося вірити, що він справді допоможе визначитись із моїм подальшим шляхом. Допоможе позбавитися тягаря у вигляді нав’язливих похмурих дум про своє походження, призначення й минуле, котре ховається у пелені їдкого туману, що застилає мої спогади.

Я знову хочу стати просто Анною. Просто сиротою. Просто людиною, нікому не цікавою.

Нікому, окрім нього.

- Не хочу, щоб ти потім шкодував, – прошепотіла. - Не хочу, щоб мені знову було боляче.

- Я цього не допущу.

Моє обличчя обхопили гарячі долоні, змусивши знову зазирнути в золото чоловічих очей. Захотілося поніжитись у їх теплі, потертися щокою об шершаву шкіру, але я стрималася. Це могло б здатися недоречним, неправильним. Надто очевидною реакцією.

- Чого ти від мене хочеш? – запитала стиха. Голос зраджував і лунав наче неохоче. Я боялася почути відповідь Рейвана. Боялася, що натомість про мої бажання запитають мене. А я надто невизначена, надто стурбована, щоб зараз шукати у собі єдину правильну відповідь.

- Я хочу, щоб ти була зі мною. Завжди, – впевнене, від якого серце розігналося, мов навіжене.

Судомно вдихнула. Направду не думала, що він це скаже. Але сказав. І тепер моя черга що-небудь відповісти. Та я не знаю, чи готова. Старі рани досі не загоїлись. Розбите серце, досі не позбулося рубців. Чи готове воно до нових? Однозначно ні.

- Я не Орест, Анно. І хоч раніше в мене було чимало жінок, – від цієї фрази у грудях з’явився важкий вузол, який стягнув усі мої нутрощі тупим болем, - із жодною з них я не відчував того, що відчув до тебе в перші ж дні нашого знайомства.

- Це зізнання? – таки наважилася спитати.

- Так. Найщиріше, – кивок. - Для мене кохання ніколи не існувало. Я виріс у світі й сім’ї, де його взагалі не заведено проявляти. Ці почуття для більшості давно стали майже міфом, але тепер… Тепер я розумію, як це. Ти несвідомо змінюєш мене. Точніше, мої почуття до тебе мене змінюють. Заради тебе мені хочеться стати кращим, хочеться відповідати твоєму рівню. А ти – найдобріша, найщиріша і найсвітліша людина, яку я коли-небудь зустрічав.

- Гадаю, все повинно бути зовсім навпаки, – розтягнула губи в невеселій посмішці. - Це я не гідна тебе. Ти – геомор, шанований намісник Восьмої префектури. перевертень; а я – безрідна сирота, до того ж проста смертна.

- Мова йде не за соціальні статуси – вони не мають значення. Я говорю про чистоту душі, й моя, на превеликий жаль, чорніша ночі.

Я побачила в очах Рейвана щирий смуток. Він за щось картав себе, і я чесно не хотіла знати, за що. Мене аж ніяк не лякають його зізнання про темне минуле, не лякає й те, якою людиною він був колись. Це не має значення. Важливо те, який він зараз зі мною. От, що я ціную насправді.

Це я й озвучила йому, додавши:

- Не розказуй мені нічого з того, що не хочеш, аби я знала. Я це зрозумію. Ми можемо пізнати нових себе, бо й я відчуваю, що тепер інша. Я не маю права судити тебе за будь-що, бо це був, є і залишається твій вибір. Як я вже казала, минуле не має значення. Головне, що ти подобаєшся мені таким, як є зараз...

Я тихо охнула й затулила вуста долонею. Повірити не можу, що сказала це вголос. Зізналася першою. Сором який! Може, він не почув?

- Здуріти можна! – дзвінко розсміявся Рейван, втягнувши мене у свої обійми.

Таки почув.

Захотілось утекти. Заховатись. Не бачити його хоч кілька годин або навіть днів. Доки мій сором не перестане фарбувати обличчя й вуха в червоний колір. Це неможливо витерпіти. Я не мусила цього казати. Варто було обмежитися кількома словами. От не вмію тримати язика за зубами.

- Чорт, це до біса приємно, – прошепотіли мені гаряче у потилицю.

Від його теплого дихання шиєю, а потім і всім тілом побігли мурахи. Я чесно не знала, куди себе діти, як реагувати і що говорити. Ще більше хвилювала Рейванова близькість: я всім своїм тілом відчувала міць і рух його м’язів, хоч нас розділяли щонайменше два шари одягу; через злагодженість дихання наші груди щосекунди впирались одне в одного – і це здавалося чимось інтимним, чимось забороненим, але таким приємним. Хотілось, аби ця мить тривала цілу вічність. Та я знала, що не витримаю його погляду. Ледве стояла на ногах від нетерпіння почути відповідь.