Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Добре, що ти це розумієш, – пихато кинула Алейна, зробивши ковток води з кришталевого келиха.

- Пізнавши на смак волю вибору, ніколи не спокусишся на гіркоту шаблонів і правил, – продовжила легко. - І мені щиро шкода, що ви не пізнали першого.

- Зухвало…

- Годі! – перебив свою наречену Рейван. - Я голодний, тож перейдімо до їди.

Напруження не покинуло атмосфери їдальні, хоч кожен їв мовчки. Попри важкий день, голод мене не мучив, тому доводилося силою впихати в себе їжу, аби потім не блукати темними коридорами будинку в пошуках перекусу.

До Лідії так і не повернувся хороший настрій. Вона сиділа смутна й невесела, і я вперто не розуміла, що її тривожить. Тож про себе вирішила, що запрошу її на чай наступного вечора. Дружні посиденьки – те, чого в нас давно не було, і чого ми обоє, гадаю, потребуємо.

Насилу покінчивши з десертом, вирішила не затримуватись і повернутися до себе в кімнату.

- Ти йдеш? – поглянула на подругу, але та похитала заперечно головою.

- Іще тут трохи побуду.

- Гаразд, – кивнула й коротко попрощалась з усіма.

Софі десь зникла, тож до кімнати довелося повертатися наодинці.

- Анно! – почула оклик Рейвана й завмерла на місці.

- Так, – озирнулася й дочекалася, поки він мене наздожене.

- Не хочеш прогулятися? – почула неочікуване. - Я скучив і надто втомився сидіти в кабінеті.

Останні слова приємно збентежили мене, викликавши зніяковілу посмішку. Спершу я трохи розгубилася, не впевнена у своєму рішенні. Але відповіла те, що підказало серце:

- Я теж, – засоромилася, - сумувала. Проте не впевнена, що хочу кудись іти: теж надто втомилася сьогодні.

- Тоді просто посидимо на лавці. Разом. Небо сьогодні невимовно гарне – є на що подивитися.

Мене вкотре ввігнали в фарбу і, хоч тілом керувало схвилювання на пару з утомою, я таки погодилася. На подив навіть для самої себе, пішла на поводу в неслухняного ревнивого серця. Пам’ятаю, що заклялася не закохуватися знову, але я багато не хочу й не прошу – тільки просто побути хоч трохи з ним поруч. Просто відчути його запах, просто насолодитися його присутністю.

Нічого більше.

Божевілля якесь! Сама ж заганяю себе в небезпечну пастку. Аби тільки потім вчасно спинитися...

Ми пішли до саду. Далеко вглиб заходити не стали, проте відійшли достатньо, щоб сховатися від вікон і слуг чи мешканців будинку, які б могли нас побачити. Хотілося посидіти у спокійній атмосфері, позбавленій надокучливих зацікавлених поглядів. І нам це вдалося.

- Пробач Алейні її поведінку. А головне – не звертай на її слова уваги. Не хочу, аби ти науявляла зайвого, – попросив Рейван, щойно ми розмістилися на одній з лавочок.

- Зайвого?

- Так, зайвого, – серйозне. - Ми справді були в минулому заручені, але це не означає, що нас поєднували якісь особливі почуття. Їх не було. Лише розрахунок – і нічого більшого. Принаймні з мого боку. Й Алейні це чудово відомо.

- Не думала, що ти можеш бути таким корисливим, – усміхнулася. - Гадала, ти надто добрий для цього.

- Я можу бути будь-яким, але не добрим, – на одну коротку мить лице чоловіка відобразило глибинний жаль. - Ти багато про мене не знаєш, і я волів би, щоб це так і залишилося прожитою сторінкою мого життя, давно перегорнутою й забутою. Але зробленого не вернеш, як і не зміниш того, ким я був і є досі.

- Минуле – це лише минуле. Воно не важливе, якщо зараз ти став кращою версією себе, – сказала злегка поблажливо.

- Я цього прагну. Завдяки тобі, – неочікуване зізнання мене спантеличило, а погляд солодких медових очей проник у саму душу. - Це може здатися божевіллям, але після знайомства з тобою мені насправді захотілося змінитися. Раніше я творив жахливі речі й був поганою людиною, але зараз… мені хочеться бути гідним.

- Гідним чого? – боязке.

- Тебе.

Ми обоє замовчали, продовживши дивитись одне одному в очі. Не знаю, що відчував Рейван, але мене – все моє тіло – проймали мілкі розряди току. Це дивне зізнання здавалося неможливим – примарою слуху. Я не знала, які висновки з цього робити, як себе поводити, яку реакцію дати… Не знала, чи готова взагалі на цю реакцію. Не знала, чи правильно розумію його натяки. Не знала, хто з нас повинен ще довести свою гідність.

«Проклята дитина», «неповноцінна людина», «вирок цього світу» – от, хто я, за словами пана Устима й Марфи. Чи не це є причиною моїх нещасть? Чи гідна я тепер бодай надії на спокійне щасливе життя, на чисте кохання, якого прагну? Чи не зашкоджу Рейвану своїм вибором, своєю взаємністю? Я не хочу вдруге залишитися з розбитим серцем. І не хочу його розбити йому.

Та й ці почуття – якось усе надто швидко відбувається. Чи могла я справді за один місяць закохатися в чужинця, який зробив для мене більше, ніж будь-хто інший за ціле життя? Коли я втратила пильність і ступила на цей нерівний шлях?

- То-о як ти того святкового вечора в Мефесі позбувся слідів присутності Деркана? – випалила, злякавшись власних думок і почуттів. Тема нашої розмови стала надто небезпечною й не лише тому, що я боялася почути, що насправді до мене відчуває перевертень, а й тому, що й сама не могла передбачити власної реакції на подальші його заяви.

Знаю, дурна відмазка, якою я відтягую неминуче. Та нічого з собою не вдію. Не хочу руйнувати ті стосунки, які є тепер між нами. А точніше – боюся їх погіршити.

- Ти певна, що хочеш саме зараз про це говорити? – насмішкувато поцікавився співрозмовник, трохи розслабившись.

- А чом би й ні? – я з усіх сил намагалася не червоніти.

Секунду чоловік мовчав. Але далі таки зізнався:

- Марфа вдихнула попіл замбандуса – рідкісної рослини, ліки з якої здатні на тривалий час позбавити людину пам’яті. Та колись вона неодмінно все згадає, якщо доживе до того моменту. А все інше я полагодив сам. На щастя, руки ростуть з потрібного місця. Тільки замок довелося позичити в одного з сусідів, бо старий відновленню не підлягав.