Ольга Манілова - Кохай без правил, Ольга Манілова

Тому, що пиво не підійде, а притягти суто одне шампанське — це не те.

А рожевий зефір — бо тоді ми всі його з'їли і Рита ще здивувалася, що гості з ним так швидко розправилися. Буде їй про запас.

Але це ще не все.

Повертаюся до телефону, щоб перевірити підготовлений заздалегідь список. Так, гаразд, я все-таки куплю букет про всяк випадок. Не можу уявити, щоб Рита зраділа квіточкам, але краще принести, ніж не принести.

У мене підготовлений справжній сюрприз. Бомба, трясця його матері, на двадцять кілотонн тротилу.

Це я доручив помічникові купити заздалегідь, щоб напевно взяти з собою. І на його місці я б уже подзвонив мені, бо цей "некерований" і "скажений" Артур Резник починає нервувати.

— Що значить немає морквини? — гаркаю я, коли цей бовдур нарешті бере слухавку через п'ять хвилин.

— Артуре Валерійовичу, — мало не шморгає він носом, а потім з упевненістю підвищує голос: — Такої ніде немає! Ось щоб прямо зелень стирчала з плоду, з квіточками, як ви сказали.

Якимось чином він уявляє, що звернення до мене на ім'я та по батькові сприяє виправленню ситуації.

Хм, та навпаки.

— По-перше, я сказав, що на ній має бути пишна рослинність, що нагадує квіточки. Микита, у морквини немає "квіточок". По-друге, тут місто на три мільйона жителів, у тебе була ціла доба.

— Клянуся, я все об'їздив і всіх обдзвонив. У "Люкс-лавці" є схожа, вони надіслали мені фото у Вайбер, але там... зелень ця верхня... млява.

Добре хоч не купив із млявою верхівкою, мені зів’яла морквина не потрібна.

З глузду з'їхати: як нормальна велика морква може бути проблемою?

— Я сам знайду, — кидаю я, маючи намір відключитися.

— Зараз листопад місяць! — у розпачі заявляє Микита.

— Ти був на "Пікніку"? — суворо запитую я.

— Так! Вони сказали, що очікують надходження з Нідерландів.

Дідько, нещасну моркву чекати ще з довбаних Нідерландів. Благо, хоч не з Австралії.

Потрібно було самостійно зайнятися найважливішим моментом. Зараз я під'їду на другий найбільший ринок, раз на "Пікніку" проблеми з імпортом із Нідерландів.

Але на ринку порядної морквини не знайти, і в овочевих сусідніх крамницях продавці теж розводять руками. В останньому магазині менеджер виявляється фанатом "Скалозубів" і з ентузіазмом видзвонює конкурентну крамницю, звідки овочі частенько беруть для фотозйомок.

— Тільки в них одна залишилася, — засмучено бурмоче він, прикриваючи рукою край телефону. — Але красива.

Примушую їх надіслати мені зображення, бо характеристика "красива" реально може бути питанням інтерпретації.

Нарешті! Гідний помаранчевий плід із пишною короною із зеленушок-завитушок. Буде моїй зайчисі бонус до квітів. Упевнений, вона мене стукне подарунком просто по макітрі.

Трохи застрягши в яскравих фантазіях, не одразу помічаю, як менеджерка магазину і продавчиня змагаються за мою увагу.

Щоб їм віддячити, згрібаю до біса винограду і купую ще якийсь фрукт-делікатес. Ну як купую: кидаю готівку на стіл і напружую кроси, щоб швидше до машини дістатися.

— Зачекайте, куди ж ви! Ми вам усе запакуємо як до свята!

Важливо тільки, щоб морквину упакували правильно, і, звичайно ж, з цим виникають проблеми.

Але хоча б морквина шикарна.

Коли завертаю до провулка, де розташований будинок Рити, то встигаю чортихнутися перед тим, як знову перестрибнути паркан.

Трохи витривалість напружую, бо нелегка це справа — скакати через паркани з пакетами в руках і коробкою з морквиною всередині.

Ці настирливі по життю — так звані мої "фанати" — знову тусуються біля її будинку. Не дивно, що вони організували багаття, адже на вулиці дико холодно. Завтра ґрунтовно поговорю з Ритою, бо вона їм відверто потурає, і це треба припиняти. Ще скоро їх пустить у будинок тусуватися.

А мене тільки треба пускати в будиночок. В одному-єдиному екземплярі.

Інші нехай лісом чешуть, тут якраз є неподалік гай.

Виглядаю спочатку у вікні свою заразу. Треба ж мені пару хвилин, щоб перевести дух. Перевіряю, чи на місці морква і, чи не пом'ялася корона із зелені.

— Заходь, відкрито! — кричить Рита, коли я наважуюся постукати.

Так і знав, що виявлю щось подібне. Двері в неї навстіж і навіть не запитала, хто заявився! Точно встановлю тут замок, яким можна керувати дистанційно.

Я планував Риті одразу головний подарунок вручити, але зникає бажання розігрувати жарти, коли вона обертається в мій бік.

У темно-русявому волоссі знову видніється шпилька, що з'їхала вбік, а пісочна сукня-светр залишає одне плече оголеним. Рита переставляє коробочки на тумбі, прибирає пакет, і стримано посміхається мені, коли відходить убік.

— Я... зачиню двері? — запитую я, вказуючи на вихід.

Вона активно киває.

А потім я завантажую свої гостинці на іншу тумбу, і ми якимось чином уже цілуємося, бо я ловлю тоненькі руки долонями та притискаю Риту просто до дверного отвору, що веде у вітальню. Притискаю-затискаю й оголене плече пещу.

— Ти весь холодний, — повільно вимовляє Рита. Вона лише злегка торкається пальцями кінчиків мого волосся, а в мене діафрагма на пічку перетворюється. Тож... нічого не знаю щодо "холодний".

— Давай завтра вже поговоримо, — вилітає в мене з рота. — З самого ранку, все важливе краще обговорювати в першій половині дня. Тим паче ти, напевно, втомилася. Плюс мені постійно дзвонить менеджер, не хочу, щоб наша розмова переривалася.

Номер Алана я тимчасово заблокував, але можуть зателефонувати його триста п'ятдесят помічників та їхні асистенти.

Я відчуваю, як її руки слабшають у моєму захопленні, і мимоволі стискаю їх сильніше.

— Краще, — Рита відводить погляд убік, — я спочатку чай зроблю, але потім... треба буде поговорити.

— Добре, — запевняю я її кивком. — Без проблем.

Я сподівався, що Риту це підбадьорить, але далі вона лише мовчки готує чаювання. І практично не дивиться в мій бік.