Арістотель - Метафізика

мала б колись припинитися, як-от припиняється схуднення; але в наведених прикладах процес не припиняється, а натомість, якщо людина живе, то вона також уже жила. Тож одні із цих дій варто назвати процесами, інші — діяльностями. Адже будь-який процес є незакінченим: схуднення, навчання, ходіння, будування; [30] адже це процеси і притому незакінчені. Адже не можна водночас казати, що людина йде і вже дійшла, будує і вже побудувала, стає і вже стала, рухається і вже поворухнулася, або ж рухає та зрушила, — бо між цими діями є відмінність. Але можна сказати про одну й ту саму істоту в один і той самий час, що вона побачила і бачить, думає і подумала. Отож такі дії я називаю [35] діяльністю, а ті, приклади яких наведені вище, — процесами. Отже, що таке і якою є дійсність, має бути зрозуміло із цих і подібних пояснень.

7

Варто, однак, розмежувати, коли кожна річ є потенційно і коли ні; адже не будь-коли. [1049α] [1] Наприклад, чи є земля потенційно людиною? Мабуть, ні. Хіба що тоді, коли вона стала сім’ям. Утім, мабуть, і тоді ні. Так само, скажімо, не все можна вилікувати завдяки лікарському мистецтву або завдяки щасливому випадку, а натомість має бути наявною певна здатність одужати, це і можна [5] назвати потенційно здоровим.

Те, що через задум стає дійсністю із потенційно сущого, можна визначити так, що воно виникає під дією волі, коли ніщо не перешкоджає зовні, тоді як у випадку з тим, хто одужує, можливе стає дійсністю, коли ніщо не заважає в ньому самому; так само потенційно існує будинок: якщо наявні всі потрібні матеріали, [10] для того щоб він став будинком, і нічого не потрібно додати, або відняти, або змінити, то потенційно це і є будинок. І те саме можна сказати про всі інші речі, джерело виникнення яких знаходиться зовні. А у всіх тих випадках, в яких джерело виникнення речі міститься в ній самій, річ потенційно є всім тим, чим вона стане за самостійного розвитку й відсутності зовнішніх перешкод; наприклад, сім’я ще не є потенційно людиною, адже воно [15] має потрапити у щось інше й зазнати перетворення. Натомість коли щось має джерело розвитку в самому собі, то воно вже є потенційно тим, чим має стати; проте сім’я потребує іншого начала, подібно до того, як земля ще не є статуєю (адже тільки зазнавши перетворення, вона стане міддю).

Здається, що те, що ми називаємо не певною річчю, а натомість похідним від неї ім’ям — наприклад, ящик не деревом, а дерев’яним, [20] рослина не землею, а земляною (тобто таким, що росте із землі), і землю знову ж таки, якщо з нею справа стоїть таким чином, не чимось іншим, а натомість іменем похідним від того іншого, — то та річ у сенсі можливості загалом завжди є пізнішою. Наприклад, ящик є не земляним і не землею, а дерев’яним, позаяк дерево потенційно є ящиком і воно — матерія ящика, причому дерево взагалі є матерією ящика взагалі, а матерією цього конкретного ящика є це конкретне дерево. Якщо ж існує щось перше, [25] що вже не називається похідним від іншого ім’ям, це і є перша матерія; наприклад, якщо земля виникає із повітря, то повітря не є вогнем, але виникає з вогню, то вогонь є першою матерією, що не є певною конкретною річчю. Так, предмет, якому щось приписується, або субстрат, розрізняють залежно від того, є він певною конкретною річчю чи ні. Наприклад, людина, [30] або тіло, або душа виступає субстратом певних властивостей, або характеристик, а властивості — це освічене та біле. Так, того, хто стає освіченим, називають не освіченістю, а освіченим, і людину — не білістю, а білою, або не ходою чи рухом, а тим, хто йде чи рухається, як-от у вищенаведеному випадку з похідною назвою. Тож там, де справа стоїть таким чином, останнім субстратом є сутність; натомість там, де [35] справа стоїть не так, а предикат є певною формою і чимось цим, останній субстрат є матерія і матеріальна сутність. Тож виходить, що правильно щось називається похідним іменем відповідно до матерії і станів, [1049β] [1] оскільки і те, і друге є чимось невизначеним. Отже, про те, коли варто говорити, що річ існує потенційно, і коли ні, сказано достатньо.

8

Виходячи з нашого визначення[129] того, в яких значеннях говориться про передніше чи передування, [5] очевидно, що дійсність передує можливості, або здатності. Я маю на увазі, що вона передніше не тільки тієї певної здатності, яку називають началом зміни в іншій речі або в самій собі як іншій, але й будь-якого начала руху або спокою. Адже і природа належить до того самого роду, що й здатність; вона є началом руху, але [10] не в іншій, а в самій собі як іншій речі. Отож дійсність передує будь-якому подібному началу і за визначенням, і за сутністю; натомість за часом вона почасти передує, почасти ні.

Те, що дійсність передує за визначенням, зрозуміло. Адже первинне можливе є можливе тому, що воно здатне здійснитися, наприклад, під тим, що здатне будувати, я маю на увазі те, що може будувати, [15] під здатним бачити — те, що може бачити, під видимим — те, що можна побачити; і те саме твердження стосується інших випадків, тому визначення та пізнання дійсного має передувати пізнанню можливого.

За часом же дійсність передує можливості в такому сенсі: передує можливому те дійсне, що тотожне з ним за видом, але не за числом. Я маю на увазі те, що матерія, сім’я, і те, що здатне бачити, які потенційно є людиною, і хлібом, і тим, що бачить, а в дійсності поки що ні, передують у часі цій людині, [20] що вже існує в дійсності, а також хлібу, і тому, що бачить; але їм також передують у часі інші сущі в дійсності, з яких вони виникли. Адже завжди із потенційно сущого [25] виникає суще в дійсності під дією іншого сущого в дійсності. Наприклад, людина виникає із людини, освічений — під впливом освіченого, тож завжди є спочатку щось, що приводить у рух, а цей рушій вже існує в дійсності. І як ми вже говорили в наших поясненнях щодо сутності[130], все, що виникає, виникає з чогось, під дією чогось, і воно є з ним одного й того самого виду.

Тому вважається, [30] що не