Арістотель - Метафізика

можна бути будівничим, нічого не побудувавши, або кіфаристом, ніколи не граючи на кіфарі; адже той, хто навчається грати на кіфарі, навчається, граючи на ній, і так само інші, хто навчаються. На цьому засноване софістичне спростування думки, що той, хто не володіє наукою, може робити те, чого стосується наука, адже, мовляв, той, хто навчається, ще не володіє знанням. [35] Проте, оскільки якась частка того, що народжується, вже народилася, і якась частка того, що взагалі приводиться у рух, уже зрушилася (це показано в поясненнях щодо руху[131]), [1050α] [1] тож і той, хто навчається, мабуть, має вже володіти якоюсь часткою науки. Отже, принаймні і з цих міркувань очевидно, що дійсність і в цьому відношенні передує можливості за виникненням і в часі.

Але дійсність передує можливості також за сутністю, насамперед, оскільки те, що пізніше [5] за виникненням є переднішим за формою і сутністю (наприклад, чоловік передує дитині, а людина — сімені; бо одне вже має форму, а друге ні), а також оскільки все, що виникає, рухається до певного начала, тобто до кінцевої мети (адже начало — це те, заради чого, а виникнення — заради мети); кінцева ж мета є дійсністю, і здатність набувається [10] заради дійсності. Адже тварини бачать не для того, щоб мати зір, а натомість вони мають зір, щоби бачити, і так само володіють будівельним мистецтвом — для того щоб [12] будувати, а мистецтвом мислення — для того щоб думати і робити висновки; але ж не розмислюють для того, щоб володіти мистецтвом мислення, хіба тільки вправляючись; але ж вони нічого не пізнають по-справжньому, а лише так вправляються або ж загалом не мають потреби пізнавати.

[15] Крім того, матерія є потенційно, тому що вона може набути певної форми; натомість коли вона є в дійсності, вона вже має форму. Так само і в інших випадках, і зокрема там, де метою є рух. Тому як-от вчителі вважають, що вони досягли мети, коли показують учнів у дії, то так само відбувається і в природі. Адже якби це було не так, [20] то було б, як у випадку Гермеса Павсона; адже, як і щодо зображення Гермеса, так само і щодо знання було б незрозуміло, чи міститься воно всередині, чи зовні. Адже зроблене діло — це кінцева мета, а діяльність — це діло, а тому навіть ім’я «діяльність» (enérgeia) походить від «діла» (érgon), і діяльність спрямована на здійснення.

І хоча в деяких випадках застосування певної здатності саме є кінцевим результатом (наприклад, для зору — це бачення, і ніякого іншого результату зір не приносить), тоді як в інших випадках використання здатності веде до створення певної речі (наприклад, із будівельного мистецтва виникає будинок, окрім будівництва), тим не менше в першому випадку діяльність є метою, а в другому мета є відмінною від діяльності; адже будівництво реалізується в тому, що будується, і воно виникає і існує разом із будинком.

[30] Отже, там, де результатом є щось інше, окрім самого застосування здатності, дійсність полягає в тому, що створюється (наприклад, будівництво — в тому, що будується, ткацтво — у тому, що тчеться, і так само в інших випадках, і загалом рух — у тому, що рухається); натомість там, де немає ніякого іншого діла, або результату, [35] крім самої діяльності, діяльність знаходиться в тих, хто діє (наприклад, бачення — в тому, хто бачить, мислення — в тому, хто розмислює, а життя — в душі, а тому й блаженство, [1050β] [1] адже блаженство — це певна якість життя).

Тому очевидно, що сутність і вид є дійсністю. Із цього пояснення зрозуміло, що за сутністю дійсність передує можливості, а також, як ми[132] казали, в часі [5] одна діяльність завжди передує іншій аж до вічного першого рушія.

Утім, дійсність передує можливості також у ще важливішому сенсі, адже вічні речі передніше минущих за сутністю, і жодна з вічних речей не існує потенційно. Доказом цього є таке: будь-яка можливість є воднораз можливість її протилежності. Адже те, що не здатне існувати, не [10] буде властивим нічому, натомість усе здатне існувати може і не здійснитися. Отже, те, що здатне бути, може і бути і не бути, тож одне й те саме може і бути і не бути. Те, що здатне не бути, може не бути, а те, що може не бути, — це минуще, — або взагалі, або саме так, як про нього говорять, [15] що воно може не бути, тобто або щодо місця, або щодо кількості, або щодо якості; минуще ж взагалі означає минуще за сутність. Тож ніщо з того, що не є минущим, взагалі не існує потенційно (хоча ніщо не перешкоджає тому, щоб воно якимсь чином могло існувати, наприклад, відносно якості або місця); отож усе, що не знищується, існує в дійсності. Також не існує потенційно необхідно суще (однак ці речі є першими; адже якби вони не існували, нічого б не існувало). Так само не існує потенційно вічний рух, якщо взагалі є вічний рух. І якщо існує вічне щось, що рухається, то воно не існує потенційно, хіба відносно того, звідки і куди воно рухається (ніщо не перешкоджає тому, щоб існувала матерія, що уможливлює рух у різних напрямках). Тому Сонце, зірки і все небо в цілому завжди перебувають у дії, і немає підстав побоюватися, що вони колись зупиняться, як побоюються натурфілософи[133].

І світила не втомлюються від свої діяльності, адже [25] рух у них, на відміну від речей знищенних, не пов’язаний зі здатністю до протилежного, так щоб суцільність руху була для них обтяжливою, бо причиною останнього є сутність, що є лише матерією і можливістю, але не дійсністю.

А вже речам незнищенним наслідують речі, що перебувають у постійній зміні, наприклад, земля та вогонь. Адже вони також завжди перебувають у дії, [30] бо вони рухаються самі по собі й джерело руху мають в самих собі. Натомість всі інші здатності, як випливає з встановленого нами[134], є здатності до протилежного; позаяк те, що здатне приводити в рух так, здатне рухати і не так, тобто якщо ми говоримо про всі здатності, що пов’язані з розумом. Натомість здатності не пов’язані з розумом своєю присутністю та відсутністю викликають протилежні одне одному результати. Тому якщо існують певні подібні природні речі [35] або сутності, які ті, хто захоплюються визначеннями, називають ідеями[135], то мало б існувати