Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

року кандидати за списками уряду отримали 405 із 414 місць на національних виборах. У Румунії, як і в Болгарії (чи в Албанії, де Енвер Ходжа мобілізував південні поселення тоскcьких албанців проти опору північних гегських албанських спільнот)[75], підривна діяльність і насильство не були одним із можливих засобів — вони були єдиним шляхом до влади.

Поляки теж були приречені увійти до радянської зони впливу після Другої світової війни. Причинами цього стали їхнє географічне розташування на шляху від Берліна до Москви; їхнє минуле — давня історія створення перешкод радянським імперським амбіціям на Заході; а також те, що і в Польщі перспектива раптової появи дружнього до СРСР уряду за результатами народного голосування була мінімальною. Проте різниця між Польщею та Балканськими державами полягала в тому, що Польща була жертвою Гітлера, а не союзником; сотні тисяч польських солдатів воювали із союзницькими арміями на Східному та Західному фронтах; тож поляки виношували надії щодо своїх післявоєнних перспектив.

Як виявилося, перспективи були не такі вже й похмурі. Польські комуністи в так званому «Люблінському комітеті», що його у липні 1944 року створила радянська влада, щоб уже мати готовий уряд, який треба було лише наділити повноваженнями, коли вони увійдуть у Варшаву, заледве могли розраховувати на масову прихильність, але вони мали певну місцеву підтримку, особливо серед молоді. Вони також могли навести приклади деяких реальних переваг від «дружби» із совєтами — надійним важелем проти німецького територіального реваншизму (на той час це було актуальним занепокоєнням), а також згадати політику обмінів населенням, відповідно до якої територію Польщі «очистили» від залишків української меншини, а етнічні поляки зі сходу були переселені в межах нових державних кордонів. Ці обставини дозволили польським націоналістам, попри всю їхню маргінальність (серед них також було багато євреїв), претендувати на спадок у національній, ба навіть націоналістичній політичній традиції.

Проте в масштабах виборів польські комуністи також завжди залишалися незначною меншістю. Польська селянська партія під проводом Станіслава Миколайчика в грудні 1945 року налічувала близько 600 тисяч членів, що вдесятеро перевершувало кількість активних членів у комуністичній Польській робітничій партії (після злуки із соціалістами в грудні 1948 року вона стала називатися Польською об’єднаною робітничою партією). Але в Миколайчика, у воєнний час — прем’єр-міністра уряду в екзилі, була нездоланна перешкода — типове для Польщі наполягання його партії на тому, що вона і антинацистська, і антирадянська водночас.

Як показали пізніші події, Сталіна загалом мало цікавило, чи досягне «соціалізм» успіху в Польщі. Але до загального спрямування польської політики, особливо зовнішньої, йому було аж ніяк не байдуже. Насправді, разом із розв’язанням німецького питання для нього не було нічого важливішого, принаймні в Європі. Відповідно, Селянську партію планомірно відсували вбік, її прихильників залякували, на очільників здійснювали напади, її репутацію дискредитували. У січні 1947 року під час парламентських виборів, які відбулися з відвертими порушеннями, комуністичний «Демократичний блок» отримав 80% голосів, а Селянська партія — лише 10%[76]. Через дев’ять місяців, відчуваючи, що його життя в небезпеці, Миколайчик утік з країни. Залишки Армії Крайової, які жевріли після війни, ще кілька років продовжували партизанську боротьбу проти комуністичної влади, але і їхня ситуація була безнадійною.

Радянський Союз мав такий очевидний інтерес у політичному складі Польщі, що її ілюзії воєнного часу — і до, і після Ялти — можуть видатися занадто романтичними і наївними. Водночас угорські ідеї щодо «угорського шляху до комунізму» не були аж таким мрійництвом. Головною післявоєнною метою Москви щодо Угорщини було створення безпечного коридору для Червоної армії, якби їй довелося рухатися на захід до Австрії (або, пізніше, на південь у Югославію). Якби місцеві комуністи мали широку громадську підтримку, їхні радянські наставники, можливо, були б не проти «погратися в демократію» довше, ніж це вийшло в реальності.

Але з’ясувалося, що і в Угорщині комуністи послідовно непопулярні, навіть у Будапешті. Незалежна партія дрібних господарників (угорський еквівалент аграрних партій в інших країнах), попри зображення її з боку влади як реакційної і навіть фашистської, отримала абсолютну більшість на загальнонаціональних виборах у листопаді 1945 року. За допомоги соціалістів (їхня лідерка Анна Кетлі відмовлялася вірити, що комуністи можуть опуститися до виборчих маніпуляцій) комуністи змогли вижити деяких депутатів-господарників з парламенту, а в лютому 1947 року висунули їм звинувачення у змові та, як у випадку з очільником партії Белою Ковачем, шпигунстві проти Червоної армії (Ковача вислали до Сибіру, звідки він повернувся в 1956 році). На наступних виборах у серпні 1947 року, безсоромно сфальсифікованих міністром внутрішніх справ, комуністом Ласло Райком, комуністи все одно змогли наскребти лише 22% голосів, хоча «дрібним господарникам» дали отримати тільки 15%. За таких умов угорський шлях до соціалізму стрімко сходився із маршрутом східних сусідів. На наступних виборах у травні 1949 року «Народний фронт» отримав 95,6% голосів.

Із сьогоднішньої перспективи легко говорити, що після 1945 року надії на демократію в Східній Європі були приречені. У Центрально-Східній Європі бракувало демократичної та ліберальної традиції. Міжвоєнні режими в цій частині континенту були корумповані, авторитарні та подекуди вбивчі. Старі владні касти часто виявлялися продажними. Справжнім керівним класом у міжвоєнній Східній Європі були чиновники, яких набирали з того самого соціального прошарку, що пізніше поповнював кадровий ресурс в адміністраціях комуністичних держав. Попри всю цю балаканину про «соціалізм», перехід від авторитарної відсталості до комуністичної «народної демократії» став коротким та легким кроком. Тож не дуже дивно, що історія складалася саме так.

До того ж альтернатива комунізму — повернення до політиків та політик, які панували в Румунії, Польщі чи Угорщині до 1939 року, суттєво послаблювала аргументацію його противників, принаймні до 1949 року, коли радянський терор розгорнувся на повну. Зрештою, як лукаво запитував лідер французьких комуністів Жак Дюкло на сторінках комуністичної щоденної газети l’Humanité 1 липня 1948 року, чи не був Радянський Союз для цих країн найкращою запорукою не лише щодо неповернення до лихого минулого, а й їхньої власної державної незалежності? У той час це була поширена думка. Черчилль зауважив: «Одного дня німці захочуть повернути свою територію, а поляки не зможуть їх зупинити». Радянський Союз тепер виступав у ролі самопризначеного захисника нових кордонів Румунії та Польщі, не кажучи вже про землю в усьому регіоні, яка колись належала висланим німцям й іншим власникам і яку віддали в нові руки.

Це було нагадування, так ніби хтось забув, про повсюдну присутність Червоної армії. Тридцять сьома армія Третього українського фронту була відокремлена від військ, які у вересні 1944 року окупували Румунію, та дислокована в