Ніклас Натт-о-Даг - 1793

тяжко сів. Почухав потилицю, подумав і почав говорити. Анна Стіна зразу зрозуміла: пастор ще не протверезів після вчорашнього, або й зранку вже встиг додати.

— Муки пекельні… Чи я хоч матиму віддяку за таке страждання? Невже немає іншого способу? Сьогодні, кажеш? Але це зарано, надто рано… Але негідник Б’єркман може вислизнути… І донос вже написаний…

Він бурмотів так кілька хвилин, раптом стукнув долонею по столу й різко встав.

— Чорт забирай, дівчино! Сьогодні, кажеш? Значить, сьогодні буде! Не спи вночі, чекай, у двері постукають і тебе виведуть. Далі ти маєш щезнути, і мені байдуже, що з тобою буде. Але тебе не повинні знайти, поки Б’єркман не отримає покарання за свої численні злодіяння. Усе, геть, і хай допоможуть тобі Ісус Христос, Асмодей, і Один-Всеотець! Інакше матимеш справу зі мною.

Анна Стіна вийшла у двір і зрозуміла: щось відбувається. Усіх жінок вишикували, всі бригади з усіх прядильних залів. Біля криниці стояв радісний Петтер Петтерссон, заклавши руки за спину. Леф підштовхнув Анну Стіну до її бригади, вона швидко стає поряд з Вівцею, Юганною і Лісою. У клітці в’язничного подвір’я голос головного наглядача лунає як грім:

— Сьогодні вранці у нас сталася крадіжка, пані й панове. Ви будете тут стояти, поки не знайдеться вкрадене. Ми перетрусимо всі ваші речі, всі матраци. Невинуватим нема чого хвилюватися, тож ви можете спокійно скористатися нагодою помилуватися моєю особою.

Анна Стіна похолола. Все, надії більше немає. Надто пізно. Петтерссон уже вибрав жертву, і залишається тільки танець біля колодязя. Вони напевно знайдуть щось у її блохастому матраці, і ніхто не слухатиме її виправдань. Петтерссон принесе Майстра Еріка, і скільки ударів їй доведеться перетерпіти, вирішуватиме лише він, Петтер. Сльози накотилися на очі, і вона до крові закусила губу. Цей біль вона хоча б сама собі вибрала.

Звісно ж, вони знайшли вкрадене. Ніж. Наглядач, який його знайшов, переможно підняв цей маленький блискучий шматочок металу. Петтерссон запитує, у чиєму матраці знайшли вкрадену річ, і наглядач, крутячи ніж між пальцями, іде просто до неї, а потім… хапає за руку Юганну й тягне до криниці, де від вуха до вуха посміхається головний наглядач.

Пів на п’яту. Юганнині крики досі лунають з двору, хоча щоразу слабші й слабші.

Більше Анна Стіна Юганни ніколи не бачила.

11.

Ліжко поряд з Анною Стіною порожнє. Як і з Драконихою, після танцю Юганну наглядачі мусили віднести в лікарню, щоб там спробували хоч якось її повернути до життя. Нічні звуки в залі сьогодні найгірші за весь час її перебування тут. З усіх кінців чути зойки, стогони, уривки слів і тяжке дихання тих, що прокинулися від кошмарів. Більшість не може спокійно спати, бо майже до вечора чулися Юганнині крики з двору. Ідучи на вечірню молитву, Анна Стіна бачила червоне коло навкруг криниці, де повзла її сусідка. Краплі крові забризкали штукатурку на криниці, але швидко висохли й тепер стали просто бурими плямками, походження яких ніхто до пуття і не пояснив би. Анна все не може заспокоїтися. Страх, відчуття втрати, хвилювання за долю Юганни, приховане полегшення від того, що хтось інший став на призначене їй місце, і відразу сором за таку думку. А ще — паніка, і почуття того, що її втягнуто в щось страшне, чого зупинити вона не може. Анна Стіна мала берегти кожну краплю сили для втечі, але те, що сталося з Юганною, залишило в ній глибоку вирву, у яку витікала вся її рішучість і сила. Не зараз, Боже, не цього вечора. Але вона знає, що більше не має можливості вибирати. Чекає у темряві.

Почувся обіцяний тихий стукіт. Спершу Анна Стіна навіть не була впевнена, що справді його почула, але коли піднялася і тихо пішла до дверей, почула, що в замку повернувся ключ. Двері прочинилися. Хтось чекає з того боку. Почувши, що вона підійшла, обережно відчиняє так, щоб вона протиснулася. Юнатан Леф, наймолодший наглядач. Пальцем показує їй, щоб стояла тихо, притримує двері й знову замикає — без жодного звуку. Показує Анні йти за ним.

Швидко перетинають двір і сходами піднімаються до старого будинку. З другого поверху чують голоси й сміх. Наглядачі пізно лягають. Грають у карти, пиячать, кидають на стіл монети, цокаються келихами, дзвенять пляшками… Пересвідчившись, що перший поверх порожній, навпомацки проходять залу, ідуть крізь кухню. Від плити ще віє теплом. Леф зупиняється і від жарини припалює тріску. Переходять у довгий коридор. Анна Стіна майже нічого не бачить — вогонь від тріски радше сліпить, ніж освітлює дорогу, але очевидно, що вони перейшли в інше крило, про яке їй розповідала Вівця.

Стеля тут нижча, стіни грубі, небілені й шпалерами не обклеєні. Кілька дверей без замків. За одними з них — рипучі дерев’яні сходи до підвалу. На гаку висить лампа зі свічкою. Леф зачиняє за собою двері й від тріски запалює свічку. Унизу під сходами вперше звертається до неї.

— Тут нас ніхто не почує, але все одно не варто кричати. Пощастило вам, тобі й Неандеру. Петтерссон звичайно після танців усіх пригощає, щоб ніхто не надумав побігти розповісти Б’єркману. До цього часу вже мало хто здатен на ногах стояти.

Анна Стіна чекає, що буде далі.

— Неандер дав мені кілька далерів, щоб я відімкнув тобі двері, довів до підвалу й мовчав про це, — вів далі наглядач. — І сказав, щоб я почекав, поки ти зробиш те, що маєш зробити. Лампу можеш взяти — має вистачити десь на годину. Може, трохи більше.

Він кивнув, відчинив дверцята лампи, розкурив від свічки заздалегідь натоптану тютюном люльку і простягнув лампу Анні. Кисло посміхнувся:

— Хай щастить.

Вона відходить. Лефа більше не видно, тільки жар у люльці. Щоразу, як втягує дим, червоне світло осяює його обличчя. Більше схоже на театральну маску на чорній стіні, ніж на людину.

Підвал великий, поділений на різні закапелки, між якими зведені де цегляні, де дерев’яні перегородки. Попід стінами шарудять щури, у світлі лампи спалахують і гаснуть їхні очі. У підвалі смердить. Скрізь лежать якісь продукти, напевно, велику частину цього добра ніхто ніколи вже не використає. Ящики гнилих яблук, мішки ріпи, напівпорожні діжки солонини, з яких витікає протухлий розсіл. Схоже, це саме від м’яса тут такий гнилий сморід. Мухи й метелики літають навколо її лампи, дзижчать біля вух, зачіпають крильцями її обличчя, ніби п’яні від світла.

Вона уважно обстежує стіни, час від часу поглядаючи на свічку — скільки ще залишилося? Пошуки тривають довше,