Тесс Геррітсен - Смертниці

— Мені не треба, дякую.

Він налив собі кави й усівся.

— То звідки небажання обговорювати це по телефону?

— Багато чого… сталося.

— Багато чого? Хочете сказати, що ви не довіряєте власному телефону?

— Як я вже казала, це складна справа.

— Втручання федералів. Конфісковані балістичні докази. ФБР воює з Пентагоном. Ті, хто взяли заручників, досі не впізнані. — Він засміявся. — Так, я б сказав, що все стає дуже складно.

— Вам усе це відомо.

— Тому нас і називають репортерами.

— З ким ви говорили?

— Думаєте, я відповідатиму на це? Скажімо так: я маю друзів серед правоохоронців. І маю свої теорії.

— Щодо чого?

— Джозеф Роук і Олена. І що насправді стояло за ситуацією з заручниками.

— Ніхто насправді не знає відповіді.

— Але я знаю, що думають правоохоронці. Знаю, які в них теорії. — Він поставив горня на стіл. — Джон Барсанті провів зі мною години зо три, ви це знали? Усе смикав, розкопував, намагався дізнатися, чому Джозеф Роук хотів говорити лише зі мною. Є в допитах дещо цікаве. Той, кого допитують, може чимало дізнатися з запитань. Я знаю, що два місяці тому Олена та Джо разом були в Нью-Гейвені, де він застрелив копа. Можливо, вони були коханці, можливо — колеги за божевіллям, але після такого інциденту вирішили розділитися. Принаймні мали б вирішити, якщо були розумні, а тупими вони мені не здаються. Але мусили мати спосіб тримати контакт. Перегрупуватися за потреби. І вони обрали Бостон за місце зустрічі.

— Чому Бостон?

Він дивився прямо, погляду було не уникнути.

— Ви дивитеся на причину цього.

— Це ви?

— Це не з егоїзму. Я просто кажу про те, як, схоже, думає Барсанті. Джо й Олена чомусь побачили в мені героя-хрестоносця і приїхали в Бостон до мене.

— І це приводить нас до запитання, з яким прийшла я. — Мора нахилилася до нього. — Чому ви? Вони ж не з капелюха ваше ім’я витягли. Може, Джо й був психічно нестабільний, але він був розумний. Активно читав газети й журнали. Його увагу мало привернути щось, написане вами.

— Я знаю відповідь. Барсанті проговорився, коли питав про колонку, яку я написав на початку червня. Про «Баллентрі Компані».

Вони замовкли, поки повз них до кавника пройшла інша репортерка. Чекаючи, поки вона наллє собі кави, не зводили очей одне з одного. Лише коли жінка знову відійшла на достатню відстань, Мора сказала:

— Покажіть мені колонку.

— Вона є в новинній базі. Зараз подивлюся.

Він розвернувся до комп’ютера, відкрив вікно пошуку, вбив своє ім’я й натиснув кнопку.

Екран заповнили дописи.

— Зараз знайду потрібну дату, — сказав він, гортаючи їх.

— Тут усе, що ви взагалі коли-небудь писали?

— Так, певно, ще за період єті.

— Перепрошую?

— Коли я закінчив школу журналістики, мусив виплачувати чималий кредит за навчання. Брався за все, що пропонували, зокрема висвітлення конвенту, присвяченого єті, у Каліфорнії. — Лукас подивився на Мору. — Визнаю, щодо новин я був справжня хвойда. Але мусив оплачувати рахунки.

— А тепер ви поважний журналіст?

— Ну, аж так я не сказав би…

Він зупинився, натиснув на статтю.

— Гаразд, ось ця колонка, — сказав і підвівся, поступаючись їй місцем. — Ось що я в червні писав про «Баллентрі».

Мора всілась у звільнене крісло й зосередилася на тексті, що мерехтів на екрані.

«Війна — справа прибуткова: бізнес “Баллентрі” процвітає.

Поки економіка Сполучених Штатів занепадає, один сектор досі може потішитися хорошим прибутком. Мегапідрядник міністерства оборони “Баллентрі Компані” розкошує серед нових угод, як рибина у приватному ставку…»

— Зрозуміло, що стаття не надто порадувала «Баллентрі», — сказав Лукас. — Але не я один пишу такі речі. Інші репортери теж вдавалися до такої критики.

— І все одно Джо обрав вас.

— Можливо, час був влучний. Можливо, йому того дня потрапила до рук «Триб’юн» із моєю колонкою про велике й страшне «Баллентрі».

— Можна подивитися, що ще ви писали?

— Прошу.

Мора повернулася до списку статей у пошуку.

— А ви плідний автор.

— Я вже більше двадцяти років пишу про все, від війн банд до шлюбів геїв.

— І єті.

— Навіть не нагадуйте.

Вона погортала першу, другу сторінку, перейшла до третьої — і зупинилася.

— Це статті з Вашингтона.

— Я ж вам наче говорив. Був кореспондентом «Триб’юн» у Вашингтоні. Протримався там два роки.

— Чому?

— Ненавиджу це місце. І визнаю, я — щирий янкі. Скучив за місцевими зимами, тож у лютому повернувся до Бостона.

— Про що писали в окрузі Колумбія?

— Про все. Великі статті. Політика, кримінальна ситуація. — Він помовчав. — Цинік скаже, що між двома останніми різниці немає. Я радше писатиму про соковите велике вбивство, ніж ганятимусь увесь день за якимсь висохлим, мов мумія, сенатором.

Мора зиркнула на нього через плече.

— Ви колись мали справу з сенатором Конвеєм?

— Авжеж. Це один із наших сенаторів. — Лукас помовчав. — Чому ви питаєте про Конвея?

Коли Мора не відповіла, він нахилився до неї, узявся за спинку крісла.

— Докторко Айлс, — раптом стишив він голос, дихаючи їй у волосся. — Не хочете розповісти, про що ви думаєте?

Вона не зводила очей з екрана.

— Просто намагаюся встановити зв’язки.

— Лоскіт відчуваєте?

— Що?

— Я це так називаю. Коли раптом розумію, що натрапив на щось цікаве. Воно ж шосте чуття чи екстрасенсорне сприйняття. Розкажіть, чому сенатор Конвей викликає у вас бажання щось уточнити.

— Він працює в комісії з розвідки.

— Я брав у нього інтерв’ю в листопаді чи грудні. Стаття десь є.

Мора проглянула заголовки про слухання в Конгресі, терористичні загрози та арешт конгресмена від Массачусетса за нетверезе кермування і знайшла статтю про сенатора Конвея. Тоді перевела погляд на інший заголовок, датований 15 січня.

«Жителя Рестона знайшли мертвим на яхті. З 2 січня бізнесмена ніхто не бачив».

Вона зосередилася саме на даті. 2 січня. Розкрила допис, і сторінка заповнилася текстом. За мить до того Лукас згадував лоскіт. Тепер Мора його відчула.

Розвернулася до репортера.

— Розкажіть мені про Чарльза Дезмонда.

— Що саме ви хочете знати?

— Усе.

30

«Хто ти, Міло? І де ти?».

Вона мусила десь лишити слід. Джейн налила собі свіжої кави, сіла за стіл на кухні й окинула оком усі папери, які зібрала з того часу, як повернулася додому з лікарні. Ось аутопсія та лабораторні звіти від поліції Бостона, файли поліції Лісбурга щодо різанини в Ешберні, Мурові документи на Джозефа Роука та Олену. Вона вже продивилась усе по кілька разів, шукаючи слідів Міли, жінки, обличчя якої ніхто не бачив. Єдиним фізичним свідченням існування Міли був автомобіль Джозефа Роука: кілька рудих людських волосин із заднього сидіння,