Тесс Геррітсен - Смертниці

Джейн тихо сказала:

— Я можу назвати її ім’я.

Глассер похмуро подивилася на неї.

— Що?

— Це той сон, — глянула Джейн на Гебріела. — Те, що мені сказала Олена.

— Їй снився кошмар, — сказав Гебріел. — Про штурм.

— І що ви бачите вві сні?­ — спитала Глассер, не зводячи очей із Джейн.

Джейн сковтнула.

— Я чую, як чоловіки калатають у двері, вдираються до кімнати. І вона схиляється до мене, щоб дещо сказати.

— Олена?

— Так. Вона каже: «Міла знає». Це все. «Міла знає».

Глассер пильно подивилася на неї.

— Міла знає? У теперішньому часі? — Вона перевела погляд на Барсанті. — Наш свідок ще жива.

29

— Так дивно вас бачити, докторко Айлс, — сказав Пітер Лукас. — Зважаючи на те, що телефоном з вами зв’язатися неможливо.

Він швидко потиснув їй руку, жестом виправдано прохолодним і діловим: Мора йому не перетелефонувала. Репортер провів її через вестибюль «Бостон Триб’юн» до посту охорони, там Морі вручили помаранчевий бедж відвідувачки.

— На виході повернете, мем, — сказав охоронець.

— Не забудьте, — додав Лукас, — або він переслідуватиме вас, мов той пес.

— Зрозуміла, — відгукнулася Мора, чіпляючи бедж на блузку. — У вас тут охорона краща, ніж у Пентагоні.

— Уявляєте, скількох людей щодня вибішує ця газета? — Він натиснув кнопку виклику ліфта, глянув на її обличчя й усмішки не побачив. — Ой. Ви, певно, одна з них. Це тому не перетелефонували?

— Чимало людей були незадоволені тією колонкою, яку ви про мене написали.

— Незадоволені вами чи мною?

— Мною.

— Я не так вас процитував? Не так представив?

Мора завагалася. Визнала:

— Ні.

— То чому ви злі на мене? Бо це помітно.

Вона глянула на нього:

— Я була з вами надто відверта. Не варто було.

— Ну, мені було приємно поговорити з відвертою жінкою, — сказав він. — Таке нечасто буває.

— Знаєте, скільки дзвінків я отримала? Про теорію воскресіння Христа?

— А. Це.

— Навіть з Флориди. Людей зачепило моє святотатство.

— Ви сказали те, що думаєте.

— З публічною роботою, як у мене, це буває небезпечно.

— Це нюанс вашої роботи, докторко Айлс. Ви — публічна особа, і якщо скажете щось цікаве, це потрапить у ЗМІ. Принаймні ви змогли сказати щось цікаве, на відміну від більшості тих, у кого я беру інтерв’ю.

Відчинилися двері ліфта, вони ввійшли. Знову будучи з ним наодинці, вона гостро усвідомлювала, що він її пильнує. Що стоїть до незручного близько.

— То чому ви мені телефонували? — спитала вона. — Намагаєтеся створити мені ще більшу халепу?

— Хотів дізнатись, як пройшли розтини Джо та Олени. Звіту так і не було.

— Я не завершила аутопсію. Тіла було переведено до лабораторії ФБР.

— Але ж ваше бюро мало тимчасовий контроль над ситуацією. Не віриться, що тіла просто лежали у вашому холодильнику і ви їх не оглядали. Це на вас не схоже.

— А що саме було б на мене схоже? — Мора подивилася на нього.

— Допитливість. Рішучість. — Лукас усміхнувся. — Упертість.

— Як у вас?

— З вами впертість мені нічого не дає. А я думав, що ми можемо потоваришувати. Не те щоб чекав чогось особливого.

— А чого ви чекаєте?

— Вечері? Танців? Принаймні коктейлів?

— Ви серйозно?

Репортер відповів, сором’язливо стенувши плечима.

— Варто було спробувати.

Ліфт відчинився, вони вийшли.

— Вона померла від вогнепальних поранень у бік і голову, — сказала Мора. — Гадаю, ви це хотіли знати.

— Скільки поранень? Скільки було стрільців?

— Хочете кривавих подробиць?

— Хочу точності. Це значить піти до самого джерела, навіть виставивши себе дурнем.

Вони пройшли відділом новин, повз репортерів, які клацали клавіатурами, до столу, на якому кожен квадратний сантиметр поверхні вкривали документи й наліпки з нотатками. Жодної фотографії дитини, чи жінки, чи бодай собаки. Це місце було призначене суто для роботи, хоча вона й спитала себе, скільки роботи можна спромогтися виконати в такому хаосі.

Лукас конфіскував стілець від сусіднього столу, прикотив для Мори. Стілець голосно завищав, коли вона на нього сіла.

— Отже, ви мені не перетелефоновуєте, — сказав репортер, теж сідаючи. — Але приходите до мене на роботу. Це можна вважати неоднозначним сигналом?

— Справа ускладнилася.

— І тепер вам щось від мене потрібно.

— Ми всі намагаємося зрозуміти, що сталося тієї ночі. І чому так сталося.

— Якщо ви маєте до мене якісь запитання, можна було просто взяти телефон. — Він пришпилив її до місця поглядом. — Я б вам перетелефонував, докторко Айлс.

Вони помовчали. За іншими столами дзвонили телефони, клацали клавіатури, а Мора з Лукасом дивилися один на одного, і повітря між ними гострилося роздратуванням і чимось іншим, чого вона не хотіла визнавати. Сильним духом взаємного притягнення. «Чи це мені тільки здається?»

— Пробачте, — нарешті сказав він. — Я поводжусь як придурок. Тобто ви ж приїхали. Навіть якщо задля своїх цілей.

— Ви теж маєте зрозуміти мою позицію, — відповіла Мора. — Як публічна особа, я постійно отримую дзвінки від репортерів. Дехто з них — тобто більшість — не дбає про збереження приватності жертв чи згорьованих родин, не кажучи вже про те, щоб не ставити під загрозу розслідування. Я навчилася бути обачна й стежити за словами. Забагато разів обпікалася на репортерах, які присягалися, що мої слова залишаться «поза протоколом».

— То ви тому не телефонували? Професійна обачність?

— Так.

— Інших причин не було?

— Які ще можуть бути причини?

— Не знаю. Може, я вам не сподобався.

Він дивився так пильно, що ставало важко підтримувати зоровий контакт. Їй було незатишно.

— Ви мені не «не подобаєтеся», містере Лукас.

— Йой. От тепер я знаю, що таке, коли тебе проклинають добрим словом.

— Я думала, у репортерів шкіра товща.

— Ми всі хочемо подобатися, особливо людям, якими захоплюємося. — Він нахилився ближче. — І, до речі, не містер Лукас. Пітер.

Знову тиша, бо Мора так і не зрозуміла, флірт то був чи маніпуляція. Для цього чоловіка це могло бути одне й те саме.

— Пролетів, як фанера над Парижем, — прокоментував Лукас.

— Мені приємні лестощі, але краще б ви говорили прямо.

— Я думав, що так і говорю.

— Вам від мене потрібна інформація. Мені від вас — так само. Просто не хотіла говорити про це по телефону.

Він із розумінням кивнув.

— Гаразд. Отже, простий обмін.

— Мені треба знати…

— Одразу до справ? Я навіть кави вам запропонувати не можу?

Лукас підвівся й пішов до кавника.

Глянувши на карафу, Мора побачила лише тягучі, мов