Тесс Геррітсен - Смертниці

— Думаєте, я цього не знаю?

Гнівна відповідь Глассер заскочила всіх. Вона різко підвелася, нервово попрямувала до вікна, стала, дивлячись на вогні міста.

— Знаєте, який найгірший наш експорт до Росії? Те, що ми їм дали й чого мені хотілося б ніколи не мати? Фільм «Красуня». Той, з Джулією Робертс, де повія виявляється Попелюшкою. У Росії люблять цей фільм, дівчата дивляться його й думають: якщо я поїду до Америки, зустріну там Річарда Ґіра, він зі мною одружиться, я буду заможна й житиму довго й щасливо. Тож навіть якщо вона щось підозрює, якщо не певна, що на неї у Штатах справді чекатиме законна робота, то думає, що мусить кілька разів продатися, а тоді Річард Ґір її врятує. Тож дівчину садять на рейс, скажімо, до Мехіко. Звідти вона пливе човном до Сан-Дієго. Або ж її везуть через забитий людьми пункт перетину кордону, і якщо вона білявка й говорить англійською, її пропустять без проблем. А іноді вони переходять кордон пішки. Така дівчина думає, що йде до життя «Красуні». А натомість її продають і купують, мов шмат м’яса.

Глассер розвернулася до Джейн.

— Знаєте, скільки приваблива дівчина може заробити для сутенера?

Джейн похитала головою.

— Тридцять тисяч доларів на тиждень. На тиждень. — Глассер знову втупилась у вікно. — Немає маєтків, в яких на них чекає шлюб з Річардом Ґіром. Опиняєшся під замком у будинку чи квартирі, під наглядом справжніх потвор. Ті люди тренують тебе, нав’язують дисципліну, ламають твій дух — інші жінки.

— Невідома номер п’ять, — сказав Гебріел.

Глассер кивнула.

— Матрона будинку, так би мовити.

— Убита тими ж, на кого працювала? — спитала Джейн.

— Коли плаваєш з акулами, рано чи пізно тебе вкусять.

«Або, у цьому випадку, розтрощать тобі кістки на порох», — подумала Джейн. Як покарання за якусь зраду, якесь порушення.

— У тому будинку загинули п’ять жінок, — сказала Глассер. — Але десь там — ще п’ятдесят тисяч душ, у полоні у вільній країні. Ними зловживають чоловіки, які хочуть тільки сексу, і їм начхати на те, що шльондра плаче. Чоловіки, які ніколи не думають про людину, якою користуються. Можливо, такий чоловік іде звідти додому, до дітей і дружини, удає хорошого батька родини. Але кілька днів чи тижнів по тому він повернеться до борделю, щоб трахнути дівчину, яка може за віком годитися йому в дочки. І йому ніколи не спаде на думку, що, щоранку дивлячись у дзеркало, він дивиться на потвору.

Голос Глассер перетворився на напружений шепіт. Вона глибоко вдихнула, потерла шию, наче намагаючись стерти свій гнів.

— Хто була Олена? — запитала Джейн.

— Ви про повне ім’я? Цього ми, певно, ніколи не знатимемо.

Джейн подивилася на Барсанті.

— Ви прослідкували за нею до Бостона, не знаючи її імені?

— Ми знаємо про неї дещо інше, — сказав Барсанті. — Ми знаємо, що вона була свідок. Була в тому домі, в Ешберні.

«Ось воно, — подумала Джейн. — Зв’язок між Ешберном і Бостоном».

— Звідки ви знаєте? — спитала вона.

— Відбитки пальців. Криміналісти зібрали в тому домі десятки невизначених відбитків, інакших за відбитки жертв. Деякі, певно, залишили клієнти, але одні збіглися з відбитками Олени.

— Заждіть, — сказав Гебріел. — Поліція Бостона одразу ж зробила запит щодо відбитків Олени. Результатів не було. І ви мені кажете, що ще в січні її відбитки було знайдено на місці злочину? Чому ми не отримали цієї інформації з бази?

Глассер і Барсанті перезирнулися. Їхня ніяковість надто ясно відповіла на запитання Гебріела.

— Ви не додали її відбитки до бази, — сказав він. — Ця інформація могла б стати в нагоді поліції Бостона.

— Інші теж могли б нею скористатися, — завважив Барсанті.

— Чорт забирай, про яких інших ви торочите? — втрутилася Джейн. — Я була в тій лікарні з тією жінкою. Мені до голови приставили зброю. Вам узагалі начхати на заручників?

— Авжеж ні, — сказала Глассер. — Але ми хотіли, щоб усі вийшли звідти живі. Олена теж.

— Особливо Олена, — виправила її Джейн. — Вона ж була ваш свідок.

Глассер кивнув.

— Вона бачила, що сталося в Ешберні. Саме тому ті двоє прийшли до її палати.

— Хто їх відправив?

— Ми не знаємо.

— Ви маєте відбитки того, кого вона застрелила. Хто це був?

— Цього ми теж не знаємо. Якщо він був колишній військовий, Пентагон про це мовчить.

— Ви з міністерства юстиції. І ви не можете дістати цю інформацію?

Глассер підійшла до Джейн, сіла у крісло, дивлячись на неї.

— Тепер ви розумієте, з якими перешкодами ми маємо справу. Ми з агентом Барсанті маємо працювати тихо й потай. Ми не висовувалися, бо вони теж її шукали. Ми сподівалися знайти її першими. І були дуже близько. Від Балтимора до Коннектикута й Бостона агент Барсанті відставав від неї лише на крок.

— Як ви змогли її вистежити? — запитав Гебріел.

— Спочатку це було просто. Ми йшли по сліду, залишеному кредиткою Джозефа Роука. Він знімав готівку.

Барсанті мовив:

— Я намагався з ним зв’язатися. Залишав повідомлення на голосовій пошті. Навіть просив його стару тітку з Пенсильванії дещо йому передати. Нарешті Роук перетелефонував, і я намагався його вмовити прийти до нас. Але він мені не довіряв. А тоді застрелив поліціянта в Нью-Гейвені й ми зовсім його загубили. Гадаю, тоді вони й розділилися.

— Звідки ви знали, що вони подорожували разом?

— У ніч убивств в Ешберні Джозеф Роук заправляв авто неподалік, — сказала Глассер. — Скористався кредиткою, тоді спитав, чи є тут евакуатор, бо він підібрав на дорозі двох жінок, яким була потрібна допомога.

Запала мовчанка. Гебріел із Джейн перезирнулися.

— Двох жінок? — перепитала Джейн.

Глассер кивнула.

— Камера на СТО зафіксувала авто Роука, що стояло біля колонки. У лобове скло було видно жінку на передньому сидінні — Олену. Тієї ночі їхні життя перетнулися, у цю історію вплутався Джозеф Роук. Щойно він запросив цих жінок до своєї машини, до свого життя, його було позначено. За п’ять годин після зупинки на СТО його дім спалахнув. Тоді він точно зрозумів, що набрав проблем на свою голову.

— А друга жінка? Ви сказали, він підібрав на дорозі двох.

— Про неї ми нічого не знаємо. Тільки те, що в Нью-Гейвені вона досі була з ними. Два місяці тому.

— Ідеться про відео з патрульного авто. Коли застрелили того офіцера.

— На відео видно, як із заднього сидіння авто Роука хтось піднімається. Тільки потилиця, обличчя не видно. Тобто ми майже не маємо про неї інформації. Лише кілька рудих волосин на сидінні. Цілком логічно припустити, що вона мертва.

— Але якщо жива, — сказав Барсанті, — то це наш останній свідок. Із тих, хто бачив, що сталося в Ешберні, лишилася тільки