Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

— Так-от, Каштанський, ти гівно, бо навіть зараз не слухаєш мене, а тільки тішишся гнилою думкою, як, приїхавши у свій сраний Київ, розкажеш усім, що бачив живого Шварценеґґера, який теж насправді лайно і слабак, бо не здатний убити людину, а я здатна. Вже здатна! Гей, офіціанте, ще шампанського. Кокс будеш?

— Ні, Дано, і тобі, здається, досить...

— Начхати, я у порядку. А тепер про цього Мак-Лоха, як він себе називає, а насправді зветься Іштван Мануш-Лоло. Сам, здається, не єврей, бо необрізаний. Я це сама бачила (засміялася вульгарно), тому можеш мені повірити на слово. Але виховувався в родині закарпатських євреїв. Найкращий друг Джошуа Шороша, який спонсорує всю його діяльність. Це він познайомив мене з моїм колишнім чоловіком, продюсером студії «Парамаунт пікчерс». І зробив це після того, як я йому віддалася на дивані за фікусом прямо в нью-йоркському офісі директора студії.

— Він що тебе трахав, цей Мак-Лох? — здивовано глянув я на Дану.

— Це його основний принцип. Як складати комусь протеже, цей старий поц неодмінно має того трахнути. Двустволка галіма ще та!

«Овва, оце так справа!» — я аж упрів від слів своєї подруги і теж потягнувся за шампанським, яке на срібній таці люб’язно приніс нам офіціант.

Дана ще нюхнула коксу і, ухопивши бокал, продовжила:

— Так от, саме Мак-Лох познайомив мене із Джеффрі Катценберґом. Чув про такого? Він співпрацював з Мак-Лохом і вони якраз запускали стрічку «Обернися в полум’ї» з Бредом Піттом у головній ролі. Там були три великі жіночі ролі. Ми познайомилися на паті у Сьюзі Сейдельман, яка жила навпроти Централ-парку і мала розкішний пентхаус. Я віддалася Джеффрі прямо в туалеті. А наступного дня він зателефонував і запропонував мені приїхати на проби. Коли прилетіла в Лос-Анджелес, і він віз мене на студію, то по дорозі ми зупинялися тричі і він трахав мене прямо на задньому сидінні авто без презерватива. Тоді ж я і залетіла. Проби були невдалі через мою недолугу на той час англійську, але знайшли дублерку, яка озвучила за мене роль, і всі проблеми владналися. Через три місяці я вже без кастингу отримала наступну роль у середньобюджетній картині «Коли дощ розмовляє». Була на четвертому місяці, але якось впоралась. І понеслося. Гадаю, зі Сталлоне і Куртом Расселом ти мене бачив?

— Весь Київ гудів — колишня одеситка підкорила Голлівуд. Країна тобою пишається, Дано!

— Так от, слухай, що було далі. Ми прожили з Катценберґом як коханці майже два з половиною роки. У нього була офіційна дружина, двійко дітей і він старанно оберігав імідж добропорядного батька та чоловіка. Але півроку тому все накрилося мідним тазом саме через цього проклятого старигана, Мак-Лоха. Якось на День святого Валентина він завітав до нас на віллу, яку ми винаймали в Малібу. Не приховую, що я тоді була трохи нетвереза, а Джеффрі поруч не було. То цей старий покидьок вирішив до мене позалицятися. Звісно, що я його відшила. Між нами зчинилася сварка і я буквально на хвилину втратила пильність. Півторарічний Семюєль, який грався поруч, виповз зі свого загончика й, либонь, побіг до басейну. Цієї миті виявилося достатньо, аби він устиг упасти у воду... А коли приїхала швидка, Мак-Лох нахабно заявив, що я п’яна заснула на терасі, в той час як малий грався біля басейну сам. Справу, звичайно, зам’яли, але мені кінець, Оресте... Джеффрі повірив старому наклепнику! І скільки я не намагалася пояснити, що Мак-Лох бреше, він вірить саме йому, а не мені... Кокс будеш?

— Ні, Дано, і тобі досить...

— Та хєрня... — вона підчепила на ніготь чималеньку гірку порошку і з насолодою втягнула її ніздрями. — Тепер ти знаєш про мене майже все. Ти відпускаєш мені мої гріхи, друже?

— Так, Дано! Силою, даною мені вищими силами, відпускаю всі твої гріхи. Йди і більше не гріши! — театрально проказав я, піднімаючи руки вгору.

— А ось це зась! — підхопилася вона із шезлонга, скинувши на ходу туфлі на високих підборах, й закрутилася переді мною, наче в танці. — Скажи, правда, я виглядаю супер? Я хочу, щоб мене запам’ятали молодою та красивою.

— Краще скажи, скільки все це коштувало? — ущіпливо поцікавився я.

— Вісімдесят п’ять тисяч баксів.

— Ні фіга собі! Але ти дуже гарна, Дано!

— О, тепер я вже справжня актриса, — знову закрутилася вона переді мною, зненацька пригадавши монолог Ніни Зарічної з чеховської «Чайки», яку ми колись ставили у театральному інституті. — Тепер я граю з насолодою, п’янію на сцені й почуваюся прекрасно... А пам’ятаєте, яке життя було колись, які почуття? Почуття, схожі на ніжні тендітні квіти... Пам’ятаєте: люди, леви, орли та куріпки... Я — чайка, ні, не те. Я — актриса... Я знаю тепер, що робити... Знаю... За все в цьому світі треба платити! А не захочеш платити, то прийдеться розплачуватись! Прощавай, Капітанський. Дякую за те, що ти мене вислухав!

І побігла палубою босоніж, красиво покачуючи стегнами й змахуючи руками, ніби дійсно хотіла злетіти в небо.

«Вона завжди була трохи крейзанута», — подумав я, зазираючи собі за спину, туди, де ще нещодавно стояв Шварценеґґер.

Але найвідоміший після Гітлера у світі австрієць зник.

Глава четверта

Повернувшись до зали, я побачив, що замість великого Сінатри на сцені співає Вітні Г’юстон у довгій білій вечірній сукні.

Після розмови почувався так, ніби на мене вилили цеберко помиїв. Змити їхній післясмак могла хіба що добра порція горілки. Тому без зайвих рефлексій попензлював прямо до барної стійки, на ходу привітавшись з Аль Пачіно та Робертом де Ніро, що сиділи у кріслах за столиком трохи подалі від танцмайданчика та цмулили віскі у компанії Марлона Брандо.

«І як він зіграє Тараса Бульбу? — із зацікавленням глянув я на підстаркуватого, рихлого метра. — Адже йому вже трохи за сімдесят, здається? Взяли б краще на цю роль Клінта Іствуда, якого я, до речі, серед присутніх так і не побачив. Ну, то й що, що він худий? Невже як Бульба — то обов’язково вусатий товстун з пузякою і в шароварах?»

До цієї миті я сприймав весь перебіг подій трохи відсторонено, наче то відбувалося не зі мною. Але після того як і де Ніро, і Аль Пачіно кивнули мені головами у відповідь,