Еміль Золя - Пастка

не виплюнула; потім стала до роботи й закінчила прасувати чоловічу сорочку, зашпиливши манжети й комір. Пані Пютуа знову взялася за свою спідницю.

— Ну гаразд, до побачення, — мовила Віржіні. — Вийшла оце по чвертку швейцарського сиру. Пуасон, певно, вже думає, що я десь примерзла дорогою.

Але, пройшовши тротуаром якихось три кроки, вона знову з’явилася в дверях і крикнула, що бачила в кінці вулиці, як Оґюстіна ковзалася на льоду разом з дітлахами. Уже минуло добрі дві години, відколи та негідниця пішла. Вона прибігла розчервоніла, задихана, з кошиком у руках, зі зліпленим сніжкою волоссям, і почала бурчати, розповідаючи, що через ожеледицю неможливо було швидко йти. Якийсь шибеник, напевно, заради сміху напхав їй до кишень шматків льоду, бо за чверть години по тому з її кишень текло по всій пральні, як з лійки.

Тепер чи не кожного дня так минала пообідня пора. Пральня стала прихистком для мерзлякуватих мешканців кварталу. На вулиці Ґут-д’Ор усі знали, що там було тепло. Біля печі постійно збирались погрітися балакучі сусідки, які сідали вузьким колом, підсмикнувши до колін свої спідниці. Жервеза пишалася цим приємним теплом у своїй пральні, припрошувала людей сідати — «тримала салон», як злостиво казали Лорійо і Боші. Та правда полягала в тому, що вона не перестала бути люб’язною й доброю, дозволяла заходити біднякам, коли бачила, як ті тремтять надворі від холоду. Особливо прачка заприязнилася з колишнім малярем, сімдесятирічним старим, що мешкав у їхньому будинку під самим дахом і потерпав від голоду й холоду. Усі троє його синів полягли під час Кримської війни, а він перебивався з хліба на воду, бо вже два роки як не міг тримати пензля в руках. Щоразу коли Жервеза помічала, як старий Брю, щоб зігрітися, топчеться по снігу, вона кликала його, влаштовувала біля печі й часто припрошувала з’їсти скибку хліба з сиром. Згорблений, сивобородий, з поморщеним, як в’яле яблуко, обличчям, старий Брю годинами сидів мовчки й слухав, як тріщить кокс. Можливо, він згадував про п’ятдесят років своєї праці на драбині — цілих пів сторіччя, проведених за розмальовуванням дверей і білінням стель по всіх закутках Парижа.

— Дядьку Брю, — час від часу запитувала його прачка, — про що ви весь час думаєте?

— Та ні про що, всіляку всячину, — з отупілим видом відповів він.

Робітниці жартували, що в нього, мовляв, є якісь сердечні рани. Але він, не дослухаючись до них, знову з похмурим виглядом поринав у мовчанку.

Відтоді Віржіні частенько згадувала Лантьє в розмовах із Жервезою. Схоже, їй подобалося розводитися про її колишнього коханця, щоб повтішатися з її ніяковості, роблячи різні припущення. Одного дня вона сказала, що зустріла його, але, оскільки прачка промовчала, більше нічого не додала, лише потім, наступного дня, розповіла, що він довго й з великою ніжністю говорив про неї. Жервезу страшенно бентежили ці розмови, що велися пошепки в кутку пральні. Коли вона чула ім’я Лантьє, їй завжди починало млоїти в грудях, неначе там застрягла й муляла якась частина цього чоловіка. Звісно, вона вважала себе непохитною, хотіла жити, як порядна жінка, бо порядність — це половина щастя. Але, розмірковуючи про порядність, Жервеза ніколи не думала про Купо, бо не мала за що каятися перед чоловіком, вона не згрішила перед ним навіть подумки. Із серцем, пойнятим неспокоєм і болем, вона думала про коваля. Їй здавалося, що невідчепні спогади про Лантьє, ця одержимість ним, яка знову охопила її, є свідченням невірності Ґуже, їхній мовчазній любові, їхній трепетній дружбі. Почуття вини перед своїм добрим другом сповнювало її дні смутком. Поза своєю родиною вона не хотіла відчувати жодної прихильності, окрім як до нього. Але це почуття було дуже чистим, піднесеним, вищим за весь той бруд, куди Віржіні намагалася її зіштовхнути, пал якого вижидала побачити на її обличчі.

Коли настала весна, Жервеза стала шукати прихистку в Ґуже. Щойно вона, примостившись на стільці, починала про щось міркувати, в думках одразу поставав її колишній коханий. Жервеза малювала в уяві, як він кидає Адель, складає свої речі до їхньої старої скрині, сідає в екіпаж і повертається до неї разом з тією скринею. Тими днями, коли Жервеза виходила на вулицю, на неї нападав якийсь незрозумілий страх: їй вчувалися кроки Лантьє позаду, але, охоплена дрожем, вона не наважувалась обернутися; їй здавалося, що він уже простягає руки, щоб обійняти її за стан. Певна річ, він ходить за нею назирці; якось пополудні неодмінно підстереже її; від цієї думки Жервезу кидало в холодний піт, бо він, авжеж, поцілує її у вухо, як робив це колись задля жарту. Цей поцілунок найбільше її жахав; на саму лише думку про нього у жінки починало так шуміти у вухах, що вона вже нічого не чула, крім гучного й несамовитого калатання свого серця. Отож, відколи Жервезу пойняли ці страхи, кузня стала її єдиним сховком. Там, під захистом Ґуже, вона заспокоювалася й знову всміхалася, а звук його дзвінкого молота вщент розбивав її лихі привиддя.

Яка ж то щаслива була пора! Прачка особливо старанно дбала про клієнтку з вулиці Порт-Бланш, якій завжди відносила білизну сама, бо цей справунок кожної п’ятниці був зручною нагодою, щоб піти вулицею Маркаде й навідатися до кузні. Щойно повернувши за ріг вулиці, вона відчувала радість і полегшення, неначе прогулювалася на лоні природи, а не посеред пустирів і сірих заводів; чорна від вугілля дорога, шлейфи пари понад дахами тішили її не менше за порослу мохом лісову стежинку на околиці міста, що губиться серед зеленої гущавини кущів; любила вона й блідавий небокрай, покреслений високими димарями фабрик, і пагорб Монмартр, що загороджував небо своїми крейдяно-білими будинками, розграфленими рівними рядами вікон. Наближаючись до кузні, Жервеза сповільнювала крок, перестрибувала калюжі і залюбки проходила безлюдними й заваленими усіляким непотребом закапелками. Усередині, навіть серед полудня, сяяло горно. Від передзвону молотів її серце починало радісно калатати. Вона заходила до кузні геть розпашіла, з розтріпаними білявими кучериками, як жінка, що поспішає на побачення. Ґуже чекав на неї. З голими руками й з голими грудьми, в такі дні він бив по ковадлу ще сильніше, щоб Жервеза почула його ще здаля. Він здогадувався, коли вона підходила, й мовчки зустрічав її, ласкаво усміхаючись у русяву бороду. Та Жервеза не хотіла, щоб Ґуже відволікався від роботи, прохала його знову взятися за молот, бо їй дуже подобалося дивитись, як він вимахує ним, тримаючи його своїми дужими руками з