Енжі Собран - Заміж? Не піду!, Енжі Собран

Глава 35

Відганяючи від себе похмурі думки, що раз у раз просилися на розум, безсило озиралася на всі боки, відчуваючи, що ще трохи, і я досягну тієї точки, коли хвиля страхів та сумнівів, яку я ретельно відганяю, заполонить мене та вирветься нестримними сльозами. Занадто багато всього навалилося на мене. Занадто довго я заперечувала те, що відбувається, не бажаючи приймати дійсність. І ось тепер я відчуваю себе беззахисною та самотньою, замкненою невідомо де. І ця невідомість лякає ...

Невдоволено похитала головою, знову засовуючи негатив, що накопичився, подалі. У мене сьогодні буде привід з усім цим покінчити. Ось виберуся та спущу пари, мотузяччі одного зарозумілого типа.

Поки боролася з черговим нападом гострої жалості до себе, дивуючись з того, що вона зачастила, вертіла в руках камінчик. Невеликий (і, слава богу, а то бідна б була моя голова), повністю гладкий, у вигляді краплі з гострим кінчиком і широкою округлою підставою, настільки рівним, що в його природне походження не вірилося. Ну, не буває в природі настільки симетричних форм.

А ці золотисті прожилки на криваво-червоній поверхні нагадували якісь загадкові письмена, руни або ієрогліфи. Ось тільки я в цьому нічого не розуміла.

Відклавши камінчик, почала вивчати залишену ним вм'ятину, відзначаючи рівні краї та кола, що розбігалися в сторони. Їх було три. І кожне з трьох виділялося ледь помітним перехідним відтінком та тонким розписом витіюватих символів. Найбільше коло закінчувалося біля лап птиці, що тепер широко розкривши крила, билася об стіни клітки. І стільки застиглого очікування було в її погляді ...

Вклала камінчик заокругленим краєм у виїмку. Тихе клацання і камінь зрушившись, встав намертво. Торкнулася стирчачого кінчика, що нагадував наконечник стрілки, в той час як кола були подібні циферблату загадкових годин і, підкоряючись імпульсу, пальцем нахилила до того місця, де в нашому світі була б цифра три.

Здивувалася, коли камінець слухняно нахилився та вільно рушив по колу. Щось знову клацнуло, з'явилося загадкове сяйво каменю. На мить, мені здалося, що крила птаха сіпнулися, а в погляді промайнуло полегшення ...

А потім камінчик повністю занурився у книгу і, з невеликим трепетом книга відкрилася у мене в руках.

- Офігєть ..., - вирвалося в мене здивоване, поки я, втупивши очі, розглядала символи та картинки на трохи пожовклих сторінках.

«Арханська, - захоплено пробухтів в моїй голові урміус, - загублена мова перших магів».

Покрутила фоліант, намагаючись перегорнути сторінку, але їх не було, немов вся книга і складалася з цієї сторінки та товстенної обкладинки.

З розчарованим зітханням знизавши плечима, з глузливим сміхом пробурмотіла:

- Бель - збирачка реліктів, - вчасно прикусив мову на слові «непотрібних». - Майже в одному ряду з Ларою Крофт - розкрадачкою гробниць і Зеною - королевою воїнів ...

Закрила книгу, так і не розібравши жодного символу. Навіть зрозуміти сенс малюнка було неможливо, дуже він нагадував дитячі каракулі та наскальний живопис.

Картинка на обкладинці змінилася: тепер не було клітки, птах парив у вільному польоті, несучи в лапах сяючий загадковий циферблат. Але варто було сторінкам торкнутися одна одної, як камінчик трохи висунувся, а зображення знову змінилося - тепер птах гордо сидів на циферблаті, склавши крила.

Повернула камінчик в іншу сторону і все повторилося - клацання, новий розворот книги з іншими картинками та летючий птах на обкладинці. Чудеса! А камінчик нібито ключ від клітки.

Провозившись хвилин п'ятнадцять, кожен раз під невдоволене бурчання урміуса відкриваючи новий розворот, прийшла до висновку, що циферблат це якась складна система сторінок, розібратися з якою прямо зараз мені хоч і не терпиться, але явно доведеться відкласти до більш безпечного місця.

Піднявшись на ноги, пошкодувала про те, що при наявності магії ніхто не забезпечив мене такою приголомшливою річчю як описана в купі книг просторова кишеня - сховала б туди фоліант і не тягала б цю обмежуючу рух та відтягуючу руки тяжкість.

Ех, мені б колечко. Таке маленьке непомітне з величезною місткою шафою всередині. І так виразно уявила, що майже не здивувалася, коли це саме колечко з'явилося на пальці, а переді мною відчинився простір, являючи батьківську книжкову шафу з невеликим сейфом, про існування якого знали тільки ми з татом.

«Дурепа, на що ти благословення доджей витратила?» - загарчав незадоволений урміус.

Він взагалі після нашої втечі добродушністю не відзначався, ніби щось у наших відносинах невловимо змінилося. Теж мені відносини - пара годин знайомства, а міркую вже так, ніби ми з ним разом пуд солі з'їли. І бурчить він подібно ревнивому чоловікові.  Розсміялася з порівнянні, що спало на розум.

«Благословення?»

«Доджі тебе обдарували, а ти викинула їх творчий пилок на це ... цю...», - він навіть слів підібрати не міг.

«Корисну штуковину, в яку можна покласти все що завгодно і не тягати його за собою. Хочеш, і тебе туди сховаю? Ось місце якраз на м'якій подушечці є?» - запропонувала я, ставлячи книгу на відповідну за розмірами полку і відзначаючи, що в шафі є все необхідне - і книжкові полиці і довгі ящики, в які зручно буде скласти зброю, і спеціально зроблені відсіки під пістолети та всілякі пляшечки, і просто полки для змінного одягу. Краса. Величезна містка краса!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍