Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

Глава 20.

    Наступного дня цілий день дощило. Нічну грозу змінило затяжним дощем. Небо захопили сірі холодні хмари. Дощ то розходився на повну й медитативно лопотів листям дерев, то понуро мжичив ледь відчутною вологою димкою. Чудова погода, щоб проспати до обіду. Власне, ми з Артемом так і зробили. 

    У його обіймах, зігріта теплом його тіла та зморена божевіллям попередньої ночі я спала, мов немовля. Ніяких жахіть, дякувати богу. 

    Вранці хтось наче обережно стукав у двері. Але швидко пішов. Мабуть, Миколаївна. Я навіть не стала будити Артема.

     Він на диво міцно спав. Я довго дивилась на нього сплячого. Розслаблене безтурботне обличчя робило його наче молодшим, більше схожим на хлопчиська, ніж на серйозного дорослого чоловіка. Шалено хотілось доторкнутися до нього, обвести по контуру його губи, але я боялась його розбудити. Милуючись ним сама не помітила як знову заснула.

    Прокинулась від того, що захотілося кави. От прямо умри-здохни. Навіть, здається, відчувала її аромат. Артем все ще спав, смішно похропуючи. Вирішила піти приготувати каву та якийсь легкий сніданок (чи вже обід?).

    Саме чатувала біля плити над кавою, аби не втекла, коли відчула, як сильні руки обхопили мене за талію, а м'які теплі губи доторкнулися шиї. 

    — Привіт! — вимовила з легкою посмішкою, не обертаючись. — Ти якраз вчасно. Кава зараз буде готова. 

    — Привіт. Кава — це чудово, але я голодний. 

    Ще один ніжний поцілунок у шию, потім Артем повернув мене до себе та взявся виціловувати мої губи. Так приємно, так ніжно. За спиною зашуміла кава-квапливиця, що бурхливим потоком, мов лава з кратера вулкана, вилилась з джезви на плиту.

    — От бісова душа! — кинулась я до неї. — Тепер плиту мити. Все через тебе! — це я Артемові. 

    Потягнулася за ганчіркою. 

   — Облиш це. Моя вина, сам і приберу.  Й, знаєш, давай-но краще я сам зараз швиденько щось приготую.    

    — Ти сумніваєшся в моїх кулінарних здібностях? — вдала, що розсердилась я.

    — Та ні, не сумніваюсь, — підняв руки догори Артем. — Я ЗНАЮ, що ти не вмієш готувати.

    — Неправда! — злегка вдарила його по плечу я. — Я, звичайно, не гуру кулінарії, але готувати вмію. Чи тобі не подобались страви, які я готувала?

    — Ну… Салати нічого. Й хліб ти ріжеш класно. Бутерброди там. А-а, ще ти майстерно розігріваєш уже готову їжу у мікрохвильовій. Тут тобі рівних немає!

     — То он воно як! Що ж… За таких справ, я вмиваю руки. Прошу до плити!  

     — Що бажає моя пані?

     — Дай подумати! Холодець,  голубці та домашній "Наполеон". Але спершу каву. 

     — Як накажете, моя пані. От і знайшли чим зайнятися на цей день. 

     Цей день був на диво теплий та домашній. Попри дощ на дворі. Звичайно, ніхто не варив холодці та не пік "Наполеони". Артем підсмажив м'ясо з овочами, я зробила салат.

 Втамувавши голод ми завалились на диван з пляшкою вина й ноутом на табуретці, з якого дивилися старі добрі фільми на кшталт "Кримінального чтива" та серіалу про мандрівки у часі, багато цілувалися та сміялися. Так непомітно діждали вечора. 

     — Бажаєш трошки сексу на сон прийдешній? — запитав Артем, коли екраном побігли титри чергової серії.

    — Навіть не знаю, — відповіла я, не піднімаючи голови з його грудей.

      — От і я не знаю, — констатував він. — Але то нічого. Воно себе покаже. Ще одну серію?

    Я кивнула. 

    Під серіальчик ми й поснули. Це був чудовий день! Я сподівалася наступний буде не гірший. 

    Але зранку нас розбудив телефонний дзвінок. Артем розмовляв не довго. 

    — Алло! … Так, це я. … Зрозумів. Добре. 

    — Що там? Хто дзвонив? — спросоння запитала я.

    — Нам потрібно повертатися.

    — Куди? — стрепенулась я. Сон наче рукою зняло.

    — До тебе додому. В маєток.

    — Коли?

  — Сьогодні. Зараз поснідаємо й поїдемо.

    — Так скоро. Я не хочу.

   —  Я теж. 

   — Може затримаємось ще трохи?

   Він поглянув на мене з сумною напівпосмішкою, погладив мою щоку, потім нахилився та поцілував легким невагомим поцілунком у губи.

   — Гадаю немає сенсу відтягувати неминуче. От і все. Думаю, нам краще повернутися до звичного стану речей: я — твій охоронець, ти — моя клієнтка. 

   — Ні! — злякано вихопилось у мене. — Я хочу бути з тобою. Я не зможу, як раніше. 

   — Це точно призведе до проблем. 

  — Ну, й нехай! Я готова ризикнути. Я кохаю тебе! Слухай, до мене тільки дійшло! Ти ні разу не сказав мені, що любиш. Можливо справа в цьому. Можливо тобі байдуже до мене? Для тебе те, що між нами — це просто інтрижка, так?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍