Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Калмики там шкодять, солі в озерах не дають, волів грабежем забирають. Один мій знайомець прийшов звідти тільки з батіжком. Уночі за Велико-княжеською під'їхали троє озброєних калмиків, волів забрали, а йому показали на горло : "Мовчи, кажуть,— бачка, а то кепсько помреш..." От і їдь туди !

— Доведеться пождати,— зітхнув Чумаков.

З старими Мишко сяк — так договорився, але зате вдома, і знов таки за сіль, у нього вийшла з Докійкою гостра розмова. Взагалі щось розладналося в їх взаєминах із жінкою...

Почалося це з того пам'ятного дня, коли він у присутності Прохора завів розмову про Григорія, та так ця невеличка незгода й не забулась. Одного разу Мишко, вечеряючи, сказав :

— Борщ у тебе несолоний, хазяйко. Чи недосіл на столі, а пересіл на спині ?

— Пересолу тепер за цеї влади не буде. Ти знаєш, скільки в нас. солі лишилось ?

— Ну?

— Дві пригорщі.

— Погане діло,— зітхнув Мишко.

— Добрі люди ще влітку по сіль на Манич їздили, а тобі все ніколи було про це подумати,— докірливо сказала Докійка.

— Чим би це я поїхав? Тебе запрягати на першому році заміжжя якось незручно, а волики нікудишні...

— Ти1 жарти облиш на другий раз! От як будеш жерти несолоне — тоді пожартуєш !

— Та чого ти на мене напосілася ! Справді, звідки я тобі тієї солі візьму ! От який ви, баби, народ... Хоч ригни, та дай вам. А коли її нема, цієї солі, будь вона тричі проклята ?

— Люди волами на Манич їздили. У них тепер і квашене буде, і все, а ми будемо прісне з кислим жувати...

— Якось проживемо, Дуня. Ось скоро повинні привезти сіль. Чи В' нас цього добра мало ?

— У вас всього багато.

—* У кого це у вас ?

— У червоних.

— А ти яка ?

— От така, як бачиш. Брехали — брехали : "буде всього у нас сила — силенна, і будемо жити рівно та заможно ..." От воно й багатство ваше: борщу посолити нема чим !

Мишко злякано подивився на жінку, зблід.

— Що ти, Докіє ? Як ТИ' говориш? Та хіба можна ?

Але Докійка вже пустилась берега : вона теж зблідла від обурення й злості і, вже переходячи на крик, продовжувала:

— А так можна ? Чого ти очі витріщив ? А ти знаєш, голово, що в людей уже ясна пухнуть без солі ? Знаєш ти, що люди замість солі їдять ? Землю на солонцях копають, ходять аж за Нечаєву могилу, та в борщ кладуть цю землю... Про це ти чув ?

— Зажди, не кричи, чув... Далі що ?

Докійка сплеснула в долоні.

— Куди ж ще далі ?

— Переживати ж це якнебудь треба ?

— Ну, й переживай !

— Я то переживу, а от ти ... А от у тебе вся ваша меле-ховська порода назовні викинулась...

— Яка це порода ?

— Контрова, он яка ! — глухо сказав Мишко і встав зза столу. Він дивився в землю, не підводячи на жінку очей , губи його дрібно тремтіли, коли він говорив: — Коли ще раз отак будеш говорити,— не жити нам укупі, так і знай ! Твої слова — ворожі...

Докійка щось хотіла заперечити, але Мишко скосив на неї очі й підняв стиснену в кулак руку.

— Мовчи !..— приглушено сказав він.

Докійка без страху, з неприхованою цікавістю придивилась до нього, трохи згодом спокійно й весело сказала :

— Ну й добре, чорт зна про що завели балачку... Проживемо й без солі! — Вона помовчала трохи і з тихою усмішкою, яку так любив Мишко, сказала:—Не сердься, Миша! На нас, на жінок, як за все сердитись, то й серця невистачить. Мало чого не скажеш з дурного розуму... Ти узвар будеш пити чи кислого молока дати тобі ?

Хоч і молода була Докійка, але вже навчена життьовим досвідом і знала, коли в сварці можна упертися, а коли треба скоритись і відступити...

Тижнів через два після цього від Григорія прийшов лист. Він писав, що був ранений на врангелівському фронті і що після одужання буде-, мабуть, демобілізований. Докійка повідомила чоловіка про зміст листа, обережно спитала:

— Прийде він додому, Миша, як же тоді будемо жити?

— Перейдемо в мою хату. Нехай він один тут живе. Добро поділимо.

— Вкупі нам не можна. Він, по всьому видно, Оксану візьме.

— Якби й можна було, я б однаково з твоїм братиком під одною покрівлею не жив би,— гостро заявив Мишко.

Докійка здивовано підвела брови.

— Чому, Миша ?

— Ти ж знаєш.

— Це — що він у білих служив ?

— От — от, це саме.

— Не любиш ти його... Ви ж друзі з ним були!

— На чорта він мені здався — любити його! Були друзі, та тільки скінчилась наша дружба.

Докійка сиділа за прядкою. Рівно дзижчало колесо. Нитка пряжі урвалась. Долонею Докійка придержала обід колеса,— присукуючи нитку, не дивлячись на чоловіка, спитала:

— Прийде він, що ж йому за службу в козаків буде ?

— Суд буде. Трибунал.

— А до чого ж він його може присудити?

— Ну, цього вже я не знаю, я не суддя.

— Можуть і до розстрілу присудити ?

Михайло подивився на ліжко, де спали Мишко з Полюш-кою, прислухався до їх рівного дихання,— знизивши голос, відповів :

— Можуть.

Більше Докійка ні про що не питала. Вранці, видоївши корову, зайшла до Оксани.

— Скоро Гриша приїде, зайшла тебе потішити.

Оксана мовчки поставила чавун з водою в челюсті, притулила руки до грудей. Дивлячись на її спалахнуле обличчя, Докійка сказала :

— А ти не дуже радій. Мій каже, що суду йому не минути. До чого присудять — бог його знає.

В очах Оксани, зволожених і сяючих, на хвилину мигнув переляк.

— За що? — уривчасто спитала вона, а сама все ще не могла зігнати з губ запізнілу усмішку.

— За повстання, за все.

— Брехня ! Не будуть його судити. Нічого він, твій Михайло, не знає, теж мені знахур знайшовся!

— Може й не будуть.— Докійка помовчала, потім сказала, притамувавши зітхання : —Злий він на братика ... Так мені від цього тяжко на серці, ЩО1 й не сказати! Жалко братика страшенно ! Його знов поранили... От яке в нього життя невдале ...

— Аби тільки прийшов: заберемо дітей і втечемо-куди-небудь,— схвильовано промовила Оксана.

Вона нащось зняла з голови хустку, знов запнулася і, безцільно переставляючи посуд на лаві, ніяк не могла вгамувати сильного хвилювання.

Докійка помітила, як тремтіли її руки, коли вона сіла на лаву і стала розгладжувати на колінах складки старенького приношеного хвартуха.

Щось підступило до горла Докійки. їй захотілось поплакати самій.

— Не діждалась його мамуня ...— тихо сказала вона.— Ну, я піду. Треба в печі затопляти.

В сінях Оксана квапливо й незграбно поцілувала її в шию, піймала й поцілувала руку.

— Рада ? — низьким, уривчастим голосом спитала Докійка.

— Так, трішечки, крапелиночку...— відповіла Оксана, намагаючись за жартом, за тремтячою усмішкою приховати підступаючі сльози.

1

В хуторі почали говорити про Кошового й Докійку. Одна з жінок, зустрівши якось Докійку на1 пристані, спитала з од-вертим глумом : "Це ви найняли Михайла в батраки ? Щось він у вас з базу не виходить..."

Іллівна на всі умовляння дочки уперто вела своєї: "Хоч і не проси, не віддам тебе за нього ! Нема вам мого благословення !" І аж коли Докійка заявила, що піде до Кошового,

2

Д е з и к — тобто дезертир.

3

Вешенській після огляду, на медичній комісії лікар коротко сказав Мишкові:

— Не годитесь ви, дорогий товаришу, для служби в рядах Червоної Армії. Дуже вас малярія витіпала. Лікуватись треба, а то буде погано. Такі Червоній Армії непотрібні.

— А які ж їй потрібні ? Два роки служив, а тепер непотрібний став?

— Потрібні, насамперед, здорові люди. Одужаєте — і ви потрібні станете. Візьміть рецепт, в аптеці одержите хінін.

— Та-а-ак, все зрозуміло.— Кошовий надівав гімнастерку, немов хомут на норовистого коня, все ніяк не міг просунути голову в комір, штани застібнув уже на вулиці й просто попрямував в окружний комітет партії.

VI

На станції Міллерово Григорію — як демобілізованому червоному командирові — дали обивательську підводу. По дорозі додому він у кожній українській слободі міняв коней і за добу доїхав до границі Верхнє — Донського округу. В першому ж козачому хуторі голова ревкому — молодий червоно-армієць, що недавно повернувся з армії,— сказав :

— Доведеться вам, товаришу командир, їхати волами. Коней у нас на весь хутір одна, і та на трьох ногах ходить. Всіх конячок на Кубані залишили у відступі.

.— Може нею якнебудь доберуся? — спитав Григорій, постукуючи пальцями по столу, допитливо дивлячись у веселі очі меткого голови.

— Не доберетесь. Тиждень будете їхати і однаково не доїдете! Та ви не турбуйтесь, воли в нас є справні, ходо-виті, і нам однаково треба підводу у Вешенську посилати, телефонний дріт відправити, завалявся в нас тут після цієї війни; от вам підводу й міняти не доведеться, аж додому вас приставить.— Голова примружив ліве око і, усміхаючись та лукаво підморгуючи, додав: — Дамо вам найкращих волів і підводчицю — молоду вдову... Є в нас тут одна така зараза, що краща й уві сні не присниться! З нею й незчуєтесь, як удома .будете. Сам служив,— знаю все це і всяку таку воєнну нужду...

Григорій мовчки прикидав у голові: ждати подорожну підводу — нерозумно, йти пішки — далеко. Доводилось погоджуватись і їхати волами.

Через годину під'їхала підвода. Колеса на старенькій гарбі рипіли, аж вищали, замість задньої крижівниці стирчали уламки, віхтями звисало недбало накидане сіно. "До-воювалися!"— подумав Григорій, з огидою дивлячись на убогу справу. Підводчиця йшла поруч з волами, помахуючи батіжком. Вона справді була дуже гарна й ставна. Трохи псувала їй фігуру масивна, не на її зріст, грудь, та. косий шрам на круглому підборідді надавав обличчю виразу нехорошої бувалості й немов би старив смугло — рум'яне молоде обличчя, коло перенісся обсипане дрібним, як просо, золотавим ластовинням.

Поправляючи хустку, вона примружила очі, уважно оглянула Григорія, спитала :

— Це тебе везти, чи що?

Григорій устав з ганку, застебнув шинель.

— Мене. Дріт уклала ?

— А я їм проклята вкладати ? — дзвінко закричала козачка.— Кожен день‘у їзді та в роботі! Я їм — абищо? Не бійсь, самі той дріт накладуть, а як ні, то я й порожнем поїду!

Вона носила на гарбу, мотки дроту, голосно, але без злості, лаялася з головою і зрідка скоса й допитливо поглядала на Григорія. Голова весь час посміхався, дивлячись на молоду вдову з щирим захопленням. Інколи підморгуючи Григорію, він наче говорив : "От які в нас молодиці є! А ти не вірив!"

За хутором далеко прослався бурий, збляклий осінній степ. Від ріллі повз через дорогу сизий потік диму. Орачі палили виволочки — сухий, кущуватий жабрій, вицвілу волокнисту брицю.