Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

Люди, що зневажливо відгукувалися про місіс Кроулі, за­мовкли. Дотепний Уенгем, адвокат і права рука лорда Стайна, вихваляв її скрізь, де бував; багато хто з тих, що досі вагалися, негайно стали її шанувальниками; непоказ­ний Том Тодд, що раніше радив лордові Саутдауну не ходити до жінки з такою сумнівною репутацією, тепер дома­гався, щоб його відрекомендували їй. Одне слово, її при­йняли в коло «найкращих» людей. Ох, любі мої читачі й братове, не кваптеся заздрити сердешній Бекі; кажуть, що така слава недовговічна. Весь час доходять чутки, що навіть у найвибраніших колах люди не щасливіші за вбо­гих волоцюг, яким немає туди стежки, і Бекі, яка про­никла в саме серце світського товариства і бачила на власні очі великого Георга IV, визнала потім, що й там теж була суєта.

Нам доводиться стисло розповідати про цей відтинок її кар’єри. Так само, як я не можу описувати франкмасон­ських таємниць, хоч здогадуюся, що то нісенітниці, так і невтаємничена людина не може змальовувати великий світ, тому краще хай тримає свою думку про себе, хоч би яка вона була.

В наступні роки Бекі часто згадувала про ту пору сво­го життя, коли вона оберталася серед найвишуканіших кіл лондонського великого світу. Успіхи окрилювали її, але потім набридли. Спершу для неї не було більшої вті­хи, як придумувати й роздобувати (останнє, до речі, було нелегкою справою і вимагало неабиякої винахідливості, бо місіс Кроулі мала дуже обмежені засоби) - роздобу­вати, кажу я, найелегантніші сукні й оздоби, їздити на обіди у вибраному колі, де її гостинно зустрічали великі вельможі, а з розкішних обідів поспішати на вишукані ве­чори, куди приходили ті самі люди, з якими вона обідала, яких вона бачила вчора ввечері і бачитиме завтра,- моло­ді, бездоганно вбрані чоловіки з гарно зав’язаними крават­ками, у виглянсуваних, блискучих чоботях і білих рукавич­ках; старші, солідні товстуни з мідними гудзиками, величні, чемні й нудні; молоді дами, русяві, несміливі, всі, як одна, в рожевому; поважні матусі, вичепурені, пишні, вро­чисті, всі в діамантах. Вони розмовляли по-англійському, а не кепською французькою мовою, як розмовляють у ро­манах. Вони говорили про своїх ближніх, про їхню вдачу та їхні родинні справи точнісінько так, як Джонси гово­рять про Смітів. Колишні знайомі Бекі ненавиділи її і заздрили їй, а бідолашна жінка позіхала в душі з нудьги.

- Хотіла б я покласти край усьому цьому,- казала вона сама до себе.- Краще б я була дружиною свяще­ника й навчала дітей у недільній школі, ніж отак жити, як я живу. Або жінкою якогось сержанта, їздила б у військо­вому фургоні, або... або надягла б обшите блискітками вбрання й танцювала б у балагані на ярмарку, так було б найвеселіше.

- У вас би той танець добре вийшов,- сміявся лорд Стайн.

Ребека простодушно розповідала цьому великому чоло­вікові про всі свої ennuis 94 і турботи; вони розважали його.

- З Родона був би дуже добрий шталмейстер... цере­моніймейстер... чи як ви його звете... такий чоловік у ве­ликих чоботях і в мундирі, що ходить по арені й ляскає батогом. Він високий, показний і має військову поставу. Пригадую,- задумливо сказала Бекі,- коли я була ще малою, батько якось повів мене поглянути на Брукгрінський ярмарок. Повернувшись додому, я зробила собі диби й почала танцювати в майстерні, на подив усіх його учнів.

- Хотів би й я побачити вас на тих дибах! - мовив лорд Стайн.

- А я хотіла б тепер так потанцювати,- відповіла Бе­кі.- Як витріщила б очі леді Бінкі і як отетеріла б Грізель Макбет! Тсс, цитьте, Паста зараз співатиме.

Вона взяла за правило бути особливо ввічливою з про­фесійними артистами й артистками, що виступали на тих аристократичних вечірках, вишукувала їх по кутках, де вони мовчки сиділи, і, всміхаючись, так, щоб усі бачили, тиснула їм руки. Вона ж бо й сама артистка, цілком спра­ведливо зауважувала Бекі, і ця манера щиро, скромно за­являти про своє походження обурювала, роззброювала або розважала глядачів, залежно від обставин.

- Яка ця жінка нахабна,- казали одні.- Яку вона вдає з себе незалежну, хоч їй годилося б сидіти тихо й бути вдячній, що з нею розмовляють!

- Яка вона чесна й добра душа! - казали другі.

- Яка це хитра кокетка! - казали треті.

І всі вони, певне, мали слушність, та Бекі робила своє і так подобалася акторам, що вони не зважали на застудже­не горло й ладні були задарма співати на її вечорах і за­дарма давати їй уроки.

Авжеж, Бекі влаштовувала бенкети в будиночку на Керзон-стріт. Десятки екіпажів, сяючи ліхтарями, загачували вулицю, дратуючи будинок № 200, якому не давав заснути гуркіт, і будинок № 202, який не міг заснути від заздрощів. Огрядні служники, що супроводили карети, були надто ве­ликі, щоб поміститися в тісному передпокої Бекі, тому вони сиділи в сусідніх пивничках, звідки їх, коли треба було, викликали, відриваючи від пива, хлопчики-посланці. Десятки найбільших лондонських денді юрмилися на вузь­ких сходах, наступаючи один одному на ноги та сміючись із того, що вони опинилися тут, і багато бездоганних, су­ворих світських дам просиджували вечори у маленькій ві­тальні, слухаючи професійних виконавців, які за звичкою співали так, ніби хотіли, щоб з вікон повилітали шибки. А другого дня в «Морнінг пост» серед опису світських réunions 95 з’являлося повідомлення такого змісту:

«Учора полковник і місіс Кроулі влаштували у своєму будинку в Мейфейрі проханий обід для вибраного товари­ства. Присутні були їхня ясновельможність князь і кня­гиня Петроварадинські, його вельможність турецький по­сол Папуш-паша (в супроводі драгомана посольства Кебаб-бея), маркіз Стайн, граф Саутдаун, сер Пітт і леді Джейн Кроулі, містер Вог та інші. Після обіду в місіс Кроулі відбулося зібрання з участю герцогині (вдови) Стілтон, герцога де ля Грюєра, маркізи Чешірської, мар­кіза Алессандро Стракіно, графа де Брі, барона Шапцугера, кавалера Тості, графині Слінгстон і леді Ф. Македем, гене­рал-майора й леді Г. Макбет, двох панночок Макбет, вікон­та Педдінгтона, сера Гореса Фогі, шановних Бедуїна Сендса, Бобачі Бегодера та інших». Читач може доповнити цей список, як йому заманеться, ще на десять рядків дрібного друку.

У стосунках з вельможами наша люба приятелька вияв­ляла таку саму щирість, як і з тими, хто стояв нижче за неї. Якось, гостюючи в одному аристократичному домі, вона (мабуть, щоб похизуватися) завела розмову по-фран­цузькому із славнозвісним тенором-французом, на досаду леді Грізель Макбет, що похмуро