Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

матінко! Либонь, коли я посилаю, значить, сміливо йди. Яка буде відповідь від царя, про те мені кажи, а без відповіді додому не повертайся.

Зібралася баба й попленталась до королівського палацу. Прийшла на двір і просто на парадні сходи, так і іде без усякої доповіді. Схопила її варта:

— Стій, стара! Куди тебе чорти несуть? Тут навіть генерали не сміють ходити без доповіді…

— Ах ви такі-сякі! — закричала баба. — Я прийшла до царя в добрій справі, хочу посватати його дочку-царівну за мого синка, а ви хапаєте мене за поли!

Такий ґвалт здійняла! Цар почув крики, глянув у вікно й наказав упустити до нього бабцю. От увійшла вона до кімнати і вклонилася царю.

— Що скажеш, бабусю? — спитав цар.

— Та ось, прийшла до вашої милості. Не нагнівайтеся: є в мене купець, а у вас товар. Купець — мій синок Мартинко, великий розумник, а товар — ваша дочка, прекрасна царівна. Чи не віддасте її заміж за мого Мартинка? Ото пара буде!

— Ти що, з глузду з’їхала? — закричав на неї цар.

— Ні, ваша царська величносте! Будьте ласкаві відповідь дати.

Цар одразу зібрав до себе всіх панів міністрів, і почали вони раду радити, яку відповідь дати старій. І порішили так: нехай Мартинко за одну добу збудує розкішний палац, і щоб від того палацу до царського був кришталевий міст, а обабіч моста росли дерева з золотими і срібними яблуками, і на тих деревах співали різні птахи. Та ще нехай збудує собор на п’ять бань: щоб було де повінчатися, було де весілля справляти. Якщо бабин син усе це зробить, тоді за нього можна царівну віддати: значить, дуже вправний. А якщо не зробить, то і бабі, і йому відтяти голови за провину.

З такою-то відповіддю відпустили бабу. Іде вона додому — хитається, гіркими слізьми заливається. Побачила Мартинка, кинулась до нього.

— Ну, — каже, — казала я тобі, синку, не затівай зайвого, а ти все своє! Ось тепер і пропали наші бідні голівоньки, будемо ми завтра страчені…

— Годі, матінко! Дасть Бог, живі лишимось. Лягай спати — завтра видно буде.

Рівно опівночі встав Мартин із постелі, вийшов на широкий двір, перекинув каблучку з руки на руку — і враз стали перед ним дванадцять молодців, усі на одне лице, волос у волос, голос у голос.

— Чого тобі треба, Мартине, вдовиний сину?

— А ось що: зробіть мені до світанку на цьому місці розкішний палац, і щоб від мого палацу до королівського був кришталевий міст, обабіч моста росли б дерева з золотими і срібними яблуками, а на тих деревах співали різні птахи. Та ще збудуйте собор на п’ять бань, щоб було де повінчатись, було де весілля справляти.

Відповіли дванадцять молодців:

— До завтра буде готово!

Кинулись вони врізнобіч, зігнали звідусіль майстрів і теслярів та й узялися до роботи: все у них злагоджено, швидко діло йде.

Уранці прокинувся Мартинко не у простій хаті, а в розкішних покоях; вийшов на високий ґанок, дивиться — все готове: і палац, і собор, і міст кришталевий, і дерева з золотими і срібними яблуками. О тій порі вийшов цар на свій балкон, глянув у підзорну трубу і здивувався: все за наказом зроблено! Кличе до себе прекрасну царівну і велить до вінця збиратися.

— Ну, — каже, — не думав я, не гадав віддавати тебе заміж за хлопського сина, та тепер цього не уникнути.

От, поки царівна умивалась, чепурилась, у дорогі наряди вбиралась, Мартин, вдовиний син, вийшов на широкий двір, перекинув свою каблучку з руки на руку — і раптом дванадцять молодців ніби із землі виросли:

— Чого бажається, чого треба?

— А ось, браття, вберіть мене у боярський каптан і приготуйте коляску розмальовану й шестерик коней.

— Зараз буде зроблено!

Не встиг Мартинко тричі моргнути, а вже принесли йому каптан; убрався він у каптан — якраз на нього, ніби по мірці шитий. Озирнувся — біля під’їзду коляска стоїть, у коляску пречудові коні запряжені — одна шерстинка срібна, друга золота. Сів він у коляску і поїхав до собору. Там уже давно до обідні дзвонять, і людей набилося тьма. Услід за нареченим приїхала й наречена зі своїми няньками й мамками та цар зі своїми міністрами. Відстояли обідню, а потім, як годиться, взяв Мартин, вдовиний син, прекрасну королівну за руку і прийняв із нею закон. Цар дав за дочкою багатий посаг, нагородив зятя високим чином і справив бучний бенкет.

Живуть молодята місяць, і два, і три. Мартинко що не день, усе нові палаци будує та сади розводить.

Тільки царівні не до душі було, що її віддали заміж ні за царевича, ні за королевича, а за простого мужика. Стала вона думати, як його зі світу зжити. Прикинулася такою лисицею! Усе біля чоловіка походжає, всіляко йому догоджає та все про його мудрість допитується. Мартинко тримається, нічого не розповідає.

От якось був Мартинко в короля в гостях, повернувся додому пізно й ліг відпочити. Тут королівна й причепилася до нього, почала його цілувати-голубити, ласкавими словами знаджувати, і так вмастила — не втримався Мартинко, розповів їй про свою чарівну каблучку.

«Стривай, — думає королівна, — тепер я з тобою впораюсь!»

Щойно заснув він міцним сном, королівна хап його за руку, зняла з мізинця каблучку, вийшла на широкий двір і перекинула каблучку з руки на руку. Вмить з’явилися перед нею дванадцять молодців:

— Чого бажається, чого треба, прекрасна королівно?

— Слухайте, хлопці! Щоб до ранку не було тут ні палацу, ні собору, ні моста кришталевого, а стояла колишня стара хата. Хай мій чоловік у бідності лишається, а мене віднесіть за тридев’ять земель, у тридесяте царство, у мишаче державство. Від самого сорому не хочу тут жити!

— Раді старатися, усе зробимо! Тієї ж миті підхопило її вітром і понесло у тридесяте царство, у мишаче державство.