Автор невідомий - Народні казки - Російські казки
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ти брешеш! Яке там щастя?
— А он, Журка! — і показує їй собаку.
— Більше нічого не купив?
— Якби гроші лишились, може, й купив би, тільки вся сотня за собаку пішла.
Баба почала сваритися:
— Нам, — каже, — самим їсти нема чого, сьогодні останнє борошно в засіках повимітала й коржика спекла, а завтра й того не буде!
Наступного дня дістала баба ще сто рублів, віддала Мартинку й каже:
— На, синку! Їдь до міста, купи хліба, а на вітер грошей не викидай.
Приїхав Мартинко до міста, почав ходити вулицями і придивлятися, і трапився йому на очі злий хлопчисько: упіймав кота, зачепив мотузкою за шию і тягне на річку.
— Зажди! — закричав Мартинко. — Куди Васька тягнеш?
— Хочу його втопити, проклятого!
— За яку провину?
— Зі столу пирога потягнув.
— Не топи його, ліпше мені продай.
— Гаразд, купи. Давай сто рублів.
Мартинко не вагаючись поліз у пазуху, дістав гроші й віддав хлопчиську, а кота посадив у мішок і повіз додому.
— Що купив, синку? — питає його баба.
— Кота Васька.
— А більш нічого не купив?
— Якби гроші лишились, може, й купив би що-небудь іще.
— Ой ти ж телепень! — закричала на нього баба. — Забирайся геть із дому, шукай собі хліба по чужих людях!
Пішов Мартинко до сусіднього села шукати роботу. Іде дорогою, а слідом за ним Журко з Васьком біжать. Назустріч йому піп:
— Куди, хлопче, йдеш?
— Іду в найми проситися.
— Іди до мене. Тільки я робітників без угоди беру: хто в мене прослужить три роки, того й так не ображу.
Мартинко погодився і без утоми три літа і три зими на попа працював. Настав час розрахунку, кличе його господар:
— Ну, Мартинку, йди — отримуй за свою службу.
Привів його до комори, показує два повні мішки й каже:
— Який хочеш, той і бери.
Дивиться Мартинко — в одному мішку срібло, а в іншому пісок, і задумався: «Це все не просто так! Хай краще моя праця пропаде, а я таки спробую, візьму пісок — що з того вийде?»
Каже він господарю:
— Я, отче, вибираю собі мішок із дрібним пісочком.
— Ну, хлопче, воля твоя. Бери, коли сріблом гребуєш.
Мартинко закинув мішок на спину й пішов шукати іншого місця. Ішов, ішов і забрів до темного дрімучого лісу. Посеред лісу галявина, на галявині вогонь горить, у вогні дівиця сидить, та така красуня, що ні подумати, ні згадати, хіба в казці сказати. Каже красна дівиця:
— Мартине, вдовиний сину! Якщо хочеш добути собі щастя, порятуй мене: засип це полум’я піском, за який ти три роки служив.
«А й справді, — подумав Мартинко, — як тягати отаку ношу, краще людині допомогти. Невелике багатство — пісок, цього добра всюди багато!»
Кинув мішок, розв’язав і почав сипати. Вогонь за мить погас, красна дівиця вдарилась об землю, обернулася змією, стрибнула доброму молодцю на груди і обкрутилася кільцем навколо шиї. Мартинко злякався.
— Не бійся! — сказала йому змія. — Іди тепер за тридев’ять земель, у тридесяте царство — підземне, там мій батенько царствує. Як прийдеш до нього на двір, буде він тобі давати багато золота, і срібла, і самоцвітного каміння. Ти нічого не бери, а попроси в нього з мізинця каблучку. Та каблучка не проста: якщо перекинути її з руки на руку — вмить з’являться дванадцять молодців, і хоч що їм накажеш, усе за одну ніч зроблять.
Вирушив добрий молодець у путь-дорогу. Далеко чи близько, довго чи швидко — підходить до тридесятого царства і бачить величезний камінь. Тут зіслизнула з його шиї змія, вдарилася об сиру землю і зробилася знову красною дівицею.
— Іди за мною! — сказала красна дівиця і повела його під той камінь.
Довго йшли вони підземним ходом, раптом замаячило світло — усе світліше й світліше, і вийшли вони на широке поле, під ясне небо. На тому полі прекрасний палац стоїть, а в палаці живе батько красної дівиці, цар того підземного краю.
Заходять подорожні до палат білокам’яних, зустрічає їх цар ласкаво.
— Здрастуй, — каже, — доню моя мила! Де ти стільки років пропадала?
— Тату мій любий! Я би зовсім пропала, якби не ця людина: він мене від неминучої злої смерті врятував і сюди, в рідні місця, привів.
— Дякую тобі, добрий молодче! — сказав цар. — За твою доброту нагородити тебе годиться. Бери собі і золота, і срібла, і каміння самоцвітного, скільки душа забажає.
Відповідає йому Мартин, вдовиний син:
— Ваша царська величносте! Не треба мені ні золота, ні срібла, ні каміння самоцвітного. Як хочете нагородити, дайте мені каблучку зі своєї царської руки, з мізинця. Я парубок холостий, стану на каблучку частіше поглядати, стану про наречену подумувати, тим свій смуток розганяти.
Цар зняв свою каблучку, віддав Мартинові:
— На, володій на здоров’я! Та дивись нікому про каблучку не розповідай, а то сам на себе велику біду накличеш!
Мартин, вдовиний син, подякував цареві, взяв каблучку і трохи грошей на дорогу і вирушив назад тим самим шляхом, яким раніше йшов. Далеко чи близько, довго чи швидко — повернувся додому, знайшов свою матір стареньку, і стали вони жити-поживати, горя не знавати.
Надумав Мартинко одружитися; пристав він до матері, посилає її свахою.
— Іди, — каже, — до самого царя, сватай за мене царівну.
— Ой, синку, — відповідає стара, — знайся кінь з конем, а віл з волом. А то бачиш, що надумав! Ну чого мені до короля йти? Звісна річ, він розсердиться на мене і накаже тебе стратити.
— Нічого,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Російські казки», після закриття браузера.