Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

кіннотники. — Нехай підуть наші посланці у палац, поговорять з самим Бахт-ханом.

— Панді пошлемо!.. Нашого Панді! — підхопили артилеристи Тридцять восьмого. — Він зуміє поговорити з двірцевими начальниками.

— Так-так!.. Нехай Інсур-Панді, наш кращий бомбардир, піде в палац до шаха! — зашумів увесь Тридцять восьмий полк.

Інсур прийшов у палац Бахадур-шаха.

Бахт-хан, призначений начальником над усіма кінними й пішими військами, дозволив Інсурові увійти в застелений килимами нижній зал палацу.

Бахт-хан був невеликий на зріст, з худим обличчям і тонкою шиєю. Очі з темними хворобливими колами дивилися повз Інсура. Він жестом запросив сипая сісти біля стіни на подушки, що лежали на килимі.

Інсур не сів на вишиті шовком подушки, не взяв у руки довгої трубки кальяну й не почав розмови із звичайних привітань. Обличчя у Бахт-хана відразу спохмурніло.

— У тебе двадцять п'ять тисяч солдатів у фортеці, начальнику! — сказав Інсур. — Мірутські кіннотники, молодці аллігурці, гренадери П'ятдесят четвертого полку рвуться в бій. Є і легкі, й важкі гармати в нашому Тридцять восьмому, є і бомбардири до них… Мої артилеристи послали мене до тебе, Бахт-хан… Навіщо ти чекаєш, поки ферінги назбирають сили за своїми горбами й підуть штурмом на фортецю? Віддай наказ, звели своїм солдатам ударити по війську ворога й одігнати його далеко від стін Делі… Уся країна, всі міста Індії підтримають війська повстанців.

Бахт-хан незадоволено глянув на Інсура.

– Навіщо полкам, які присягали шаху, виходити за стіни Делі й ослаблювати оборону міста? — відповів Бахт-хан. — Великий шах каже: оборона трону — понад усе. Якщо трон делійської династії хитається, хто підтримає його в інших містах Індії?

На тому й закінчив Бахт-хан розмову з Інсуром.

— Не. жди добра від Бахадур-шаха, — сказав того вечора Інсур своєму другові й помічникові Лалл-Сінгу. — Надто багато думає шах про свій трон і занадто мало — про Індію.

Сам шах, дізнавшись про візит посланця сипаїв, смертельно злякався. Він наказав нікого більше не впускати в палац — ні від городян, ні від повстанського війська.

Шах заховався в своїх покоях, звелів щільно завісити всі вікна, а біля дверей поставити охорону з чорних африканських слуг. З півдня до півночі по всіх внутрішніх залах палили свічки з рожевого воску і пахучі трави. Чорною тушшю по голубому персидському паперу шах писав вірші про кохання солов'я до троянди, тисячу разів оспіване поетами старого Ірану.

Шах не дописав своїх віршів. Якийсь старий в одежі мусульманського жебрака вдерся у внутрішні покої і ліг біля самих ніг шаха.

— Врятуй нас, великий падишах, сяйво неба! — кричав старий. — Врятуй місто правовірних і святу мечеть!.. Летуча колона ферінгів іде на Делі з півночі, дві тисячі кінних сікхів, лютих, як шайтан… сам Ніккуль-Сейн, полковник ферінгів, бородатий демон, веде їх на тебе, повелителю!..

— Змилуйся над нами, всемогутній аллах! — простогнав Бахадур-шах.

— Це ще не все, великий шах, надія правовірних!.. Великі гармати Пенджабу йдуть на допомогу ферінгам.

— Гармати Лоуренс-саїба? — побілілими губами спитав бідний шах.

— Так, падишах, сяйво неба!.. Могутні слони тягнуть ці гармати, курява здіймається до самого неба, від шуму й тупоту дрижить земля… І це ще не все, великий падишах!.. Маленькі дияволи йдуть на Делі з гір, кудлаті дикі гурки, потворні на вигляд. Вони мчать на легеньких візках і, коли спускаються з гір у рівнину, ти станеш від сходу сонця і до заходу рахувати їх і не порахуєш… Не надійся більше на сипаїв, повелителю, подай руку Вільсон-саїбу, якщо хочеш урятувати себе, своїх синів й онуків, надію трону!..

Того ж дня Бахадур-шах скликав своїх міністрів на нараду. Шах зірвав з себе чалму на знак відчаю й видрав пучок волосся із своєї сивої бороди.

— О, я нещасний! — бідкався шах. — Загинув мій трон, сини й онуки, надія трону! Хай буде проклятий той день і година, коли сипаї вступили в моє місто!

Міністри шанобливо зітхали, чухали голови під чалмами і не знали, що сказати.

— Не таке слабке Делі, як думають боягузи! — пробував заспокоїти шаха Мукунд-Лалл, охоронник печатки. — Снарядів і гармат багато у фортеці. Хоч і розбрелись файзабадці, але війська ще у нас немало, і сипаї воюють хоробро.

— Снарядів та гармат багато, пороху мало, — втрутився Ассан-Улла, двірський лікар. — Без пороху мовчать і гармати, і рушниці.

— Ні, не врятувати Делі! — сказали міністри. — Краще піти нам звідси, повелителю, піти через південні ворота, поки Вільсон-саїб не обложив фортецю з усіх боків.

— Вийти звідси вже важко: кінні роз'їзди ферінгів перерізають і південну дорогу, — мовив Ассан-Улла.

— Гине великий трон!.. Всемогутній аллах розгнівався на нас!

— Можна ще врятувати трон, — спокійно сказав принц Мірза-Могул.

Усі міністри повернулись до нього.

— Ферінги збирають сили, — вів далі Мірза. — Жирний Лоуренс посилає їм з Пешавара гармати. Великий бій буде під стінами Делі, і ми ще не знаємо, хто здобуде перемогу.

— Твоя правда, Мірза-Могул, — сумно сказали міністри.

— Якщо ми допоможемо ферінгам здобути фортецю, шах Делі залишиться шахом Делі.

— Навчи ж мене, Мірзо, мій вірний сину, навчи, як вчинити, — слабким голосом попросив шах.

— Треба таємно відкрити ферінгам вхід у палац з боку річного бастіону. Коли почнеться штурм, треба впустити ферінгів у місто. Генерал Вільсон не забуде нашої послуги.

Всі мовчки дивилися на шаха. Шах кивнув головою:

— Ти маєш рацію, Мірзо!

— Ти мудрий, великий Мірзо, син великого батька! — повеселівши, сказали міністри.

Жестом руки шах звелів їм усім вийти. Міністри вийшли.

Залишилися тільки Мірза-Могул, придворний лікар Ассан і Мукунд-Лалл, охоронник печатки.

Мукунд-Лалл поставив на низький столик лакований ящичок з перами, срібну посудину