Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

Довгий поїзд завішаних килимами повозок, одкритих возів, носилок, паланкинів виїжджав з південних воріт.

Гарно вбрані жінки, слуги, діти виглядали з носилок. Попереду на випещених конях їхали купці, — найбагатші, найіменитіші купці і міста: Іссахар-Алі, Нахрандат-Бабу, Гуффур-Еддін та інші. Пояси купців обважніли від золотих та срібних монет, зашитих у потайні кишені. Ззаду, навантажені величезними в'юками, йшли верблюди.

Купці виходили з Делі. Відчувши небезпеку, вони першими тікали з фортеці.

Надвечір по місту розповзлась чутка: у ферінгів збільшилось військо, вони збираються оточити Делі з усіх боків. З півночі до них підходять нові великі підкріплення.

Обличчя городян спохмурніли. Факіри й жебраки у храмах віщували недобре. Чутки росли, множились, уже важко було розрізнити, що в них правда і що неправда.

— Нана-саїба розбито!.. — шепталися в Делі. — Його війська здалися на милість ферінгів…

— Повстання у Фаттехпурі придушено. Морадабад оточено.

— Неправда! — казали інші. — Ще дужий Нана-саїб, і війська в нього багато. Він тільки одступив у ліси, щоб звідти точніше завдати удару англійському генералові.

Посланці з півдня і з заходу незабаром справді перестали приходити, і Делі, одірваний від інших вогнищ повстання, віднині був залишений сам на себе.

Ніхто не керував зібраними у фортеці повстанськими військами. Кожний полк, більше того, кожний батальйон і навіть кожна рота окремо від інших вирішували для себе питання оборони й нападу і виходили на вилазку за стіни фортеці хороброю, але безладною юрбою.

Ніхто не дбав про постачання солдатів, про виплату їм грошей. Купці не давали сипаям ні хліба, ні солі. Вони вимагали грошей за харчі, а у солдатів нічим було платити.

Виборні од війська прийшли до Бахадур-шаха.

— Купці вимагають у нас рупій, — сказали виборні. — Велика армія зібралась у твоєму місті, великий шах, а ти не платиш їй грошей. Купці зачинили свої крамниці, вони не дають лам хліба.

Старий шах вийшов на балкон. Старечими підсліпуватими очима він оглянув солдатів, які зібралися біля його палацу.

— Немає у мене золота для вас, — слабким голосом крикнув шах. — Дивіться, який я бідний, сипаї! — Він висмикнув маленький килимок з-під ніг і затрусив ним над головою. — Оце все моє майно, немає у мене нічого для вас, солдата!.. — Шах заплакав. Міністри взяли його під руки й повели з балкона.

Лазутчики з британського табору проникали у фортецю і приносили своїм офіцерам втішні вісті: у місті немає порядку, повстанці не можуть ні про що домовитися з шахом, а у шаха незгоди всередині самого палацу.

В сипайському таборі до ночі не стихав гамір. Файзабадські сипаї хвалилися своїми заслугами, зневажали сипаїв інших полків.

— Ми — найхоробріші! — галасували файзабадці. — У нас найвлучніші стрільці!.. Ми більше, ніж усі інші, вбили в бою офіцерів-саїбів!

— І ми воювали нарівні з вами… Хіба наші кулі летять мимо голів ферінгів? Хто з нас затремтів перед штиком англійця? — говорили інші.

— Так, так! Стрільці, гренадери, сапери, кінні, піші — усі ми брати одного дихання! — лунали голоси. — Кожний, хто оголив меча у війні проти чужоземців, гідний однакової слави.

— Мірутські, файзабадські, берелійські сипаї — усі брати. Бхай-банд!..

Але файзабадці нічого не хотіли слухати. Пересварившись з усіма, вони на світанку протрубили підйом, знялися з місця і, голосно вигукуючи, стріляючи у повітря, рушили геть з фортеці по плавучому мосту через Джамну.

Англійські офіцери дивилися на них із своєї вишки на Хребті й поздоровляли один одного, піднімаючи руки в білих рукавичках.

— Веселий сьогодні день у саїбів, — з сумом сказав того вечора Інсурові Чандра-Сінг.

— Військо без начальника — це тіло без голови! — журився старий Рунджіт, товариш Інсура по батареї. — Саїби вже риють траншеї у трьох місцях по рівнині, готуються вдарити по стінах Делі, а ми все ще не знаємо, хто керуватиме захистом фортеці.

Стрілянина по ночах щодалі посилювалась; свіжі сили підходили до британців. Неспокійніше стало в покоях шаха, в саду чути було вже не спів та музику, а різкі голоси, крик, сварки. Бахадур-шах гнівався на своїх міністрів: навіщо допустили сипаїв у місто? Навіщо зв'язали долю його трону з долею повсталого війська? Дедалі рідше кликали музикантів і танцівниць у палац, дедалі менше об'їдків висилали їм до фонтана. Сум запанував у палаці; гул до півночі стояв у місті.

А по Курнаульській дорозі, піднявши довгі стволи до неба, вже повзли, запряжені слонами, потужні гаубиці, великі облогові мортири, ящики з снарядами, з ядрами, з бойовим спорядженням.

Джон Лоуренс, зрештою, наважився. Він знімав гармати з афганського кордону й посилав їх на допомогу британцям, які обложили Делі. Своїй летючій пенджабській колоні сер Джон звелів готуватися до походу.

Лазутчики з Курнаула принесли перші звістки про це.

Бойовий запал, хвилювання охопило полки, що зібралися в фортеці. Стрільці, гренадери, кіннотники, артилеристи вийшли на Велику площу.

— Чого ми тут сидимо, наче миші, які чекають, щоб їх зачинили в пастку? — галасували сипаї Дев'ятого аллігурського полку. — Вийдемо з фортеці, вдаримо по ворогу! Проб'ємося на південь, на схід, уся країна за нас, з'єднаємося з повстанцями Агри, з військами Нана-саїба, — вони б'ються за те, за що б'ємось і ми!..

— Так, так, браття!.. — кричали кіннотники. — Індія велика. Проб'ємося на південь, з'єднаємося з повстанцями Ауда, Рохільканда, — тоді скоро жодного англійця не залишиться на індійській землі!..

— Не захищатися треба, а першими вдарити по ворогові! — підтримали кіннотників досвідчені старі піхотинці, які пам'ятали ще повстання в Бенгалі 1842 року. — Оборона загубить повстання.

— Шах ще не віддав наказу про вихід з фортеці, — заперечували солдати Вісімдесят другого. — Шах радиться з своїми міністрами.

— Надто довго радиться великий шах! — не вгавали