Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

— Накажи, великий падишах, написати листа Вільсон-саїбу, — низько вклонився шаху Ассан-Улла. — Я знайду спосіб передати твого листа в табір ферінгів.

Пізно ввечері з Кабульських воріт фортеці вийшло двоє: молодий робітник збройної майстерні — Застра — і хлопчик-конюх у білій безрукавці, в жовтій чалмі та широкому поясі, недбало пов'язаному кругом тонкої талії. Інсур провів їх до самих воріт. На прощання він поклав руку маленькому конюхові на плече.

— Ти смілива, Лело, — сказав Інсур. — І ти добре знаєш мову саїбів.

Він намалював на піску звивисту лінію горбів, старе річище каналу й вузьку смужку Курнаульського шосе, що звертало на північний захід.

— Ось! — Інсур ткнув паличкою в ліве крило табору. — Тут і провадяться якісь великі роботи. Треба дізнатися, що задумали саїби.

До старого річища каналу, яке замикало британський табір зліва, добратися було легко: будівлі заміського Пташиного Базару, хоча і зруйновані наполовину стоденною артилерійською канонадою, були достатнім прикриттям. Але далі, за Пташиним Базаром, починалося відкрите поле. Кінні пікети ворога весь час роз'їжджали тут.

Лела з Застрою пробрались уздовж вибоїн у землі, вздовж посічених кулями кущів і сповзли потихеньку в річище висохлого каналу, що обгинав табір з лівого боку.

Зупинились. Прислухались. Тихо. Вони обережно поповзли далі по річищу. Сухий бур'ян зашурхотів у Лели під рукою.

— Хто йде? — відразу гукнули зовсім поряд англійською мовою з тубільним акцентом.

Зверху, біля каналу, стояв кавалерійський пікет.

Лела завмерла. Вигук не повторився.

Вони ждали довго, потім обережно рушили далі.

По правому березі каналу довгим рядом стояли криті обозні вози. Лела з Застрою виповзли на берег і сховалися між колесами.

Проскакав роз'їзд кінних у червоних та синіх тюрбанах. Довге волосся вершників розвівалось на вітрі. Лела впізнала різку розкотисту мову сікхів.

Знову тихо. Потім кілька чоловік підійшли до воза. Вони сіли на землю з другого боку.

— Завтра доведеться усе перетягувати на інше місце, — сказав один. — Белуджі прийшли.

— Так. тісно стало в таборі. Їх більше тисячі чоловік.

— Післязавтра ждуть нових батальйонів кавалерії.

— Сікхи?

— Ні, кашмірці.

— Вільсон набрав сюди людей з усієї землі.

— Він хоче замкнути перед штурмом усі виходи з міста.

Вони замовкли.

— Рушаймо далі, Застро! — прошепотіла Лела.

— Стривай, хай одійдуть, — тихенько озвався ласкар.

Обозні випрягли волів і повели їх до водоймища. Лела з Застрою вибралися з плутанини возів. Осмілівши, вони йшли далі.

Праворуч диміли вогнища. Якісь люди сиділи довкола вогню. Пахло димом, козлятина варилась у великих казанах.

Лела бачила туго закручені чалми людей з вузлом над правим вухом, їхні білі халати з різкою чорною облямівкою, чула незнайому гортанну говірку.

— Це белуджі, — сказав Застра. — Белуджі-кочівники, я знаю їхню мову.

Ласкар прислухався.

— Замкнемо місто, — говорив високий чоловік у смугастому бурнусі, з кучерявою чорною бородою, — обложимо його з усіх боків і всіх проклятих пурбійців[15] і переріжемо. Вони ганьбили ім'я аллаха!..

— Пурбійці!.. Так вони називають індусів Доабу! — схвильовано прошепотів Застра. — Їх навчили саїби!

— Усіх переріжемо! — повторив чорнобородий. — А то вони підуть на нашу землю, заберуть наші пасовиська, поженуть нашу худобу…

— Хто тобі це казав? — раптом, не стерпівши, закричав з темряви Застра. — Хто тобі це казав, дурний чоловіче?

Забувши про небезпеку, Застра вийшов до вогнища. Він був блідий від люті.

«Шо він робить?! — Лела завмерла в траві. — Він усе загубить, божевільний ласкар?..»

— Ферінги обдурили вас! — задихаючись, сказав зброяр. — Вони хочуть вашими руками взяти Делі, а потім задушити і наш народ, і ваше вільне плем'я.

— Що він каже? — голосно спитав чоловік у смугастому бурнусі. — Що таке він каже?

— Вони завжди так роблять, ферінги, — говорив Застра. — Воюють чужими руками.

Усі голови повернулися до нього. Ласкара слухали.

— В місті у вас немає ворогів, — казав ласкар, широким жестом показуючи на фортецю. — Там живуть мирні люди. Вони, як брати, згодні дружити з вами і не хочуть вашої землі. Треба прогнати чужоземців-ферінгів, — кажуть наші індуси, — і тоді кожний зможе спокійно обробляти своє поле, пасти худобу на своїй землі і вірувати в свого бога. Ферінги обдурюють вас, щоб посіяти незгоди між братами-землеробами однієї країни й пастухами іншої. Не вірте чужинцям, сини пустелі!

Довкола вогнища мовчали. Застра бачив збентеження на обличчях.

— Він говорить правду, — несміло озвався хтось.

Але високий белудж у смугастому бурнусі, очевидно, начальник загону, підбіг до вогнища.

— Індус бреше! — крикнув високий. — Він підісланий звідти!

Оскалившись, белудж показав у бік Делі.

— Він підісланий з міста, — безглуздо сміючись, сказав белудж. — Я знаю, мені говорили офіцери ферінгів…. Прокляті пурбійці, вони ополчились на нашу віру! Вони хочуть, щоб ми поклонялись їхнім поганим богам, двоголовим і шестируким. Щоб ми вірили в бога, який сидить на квітці, їде на кажані, на рибі, на орлі… Бога, який щороку помирає і щороку народжується знову… Щоб трупи наших воїнів ми не ховали в землю, а спалювали на вогнищах, як тіла паскудних індусів. Тьху!

Белудж плюнув