Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

іди! — рішуче сказав в'язень до Кет. — Стережися, щоб тебе не викрили. Ти й так виявила неабияку мужність.

— Я йду. Ти будеш нашим братом. Коли тебе звільнять, рушай у Канаду. Там тебе ніхто не переслідуватиме. Ми будемо біля кордону поблизу Лісистих гір.

— Ти теж?

— Так. Я знаю, що життя там важке, але хочу спробувати його разом з Адамсом. Та й де мені подітись? Я молода й здорова і хочу жити між чесними людьми. Прощай.

Кет взялася за драбину.

— Біла жінко… — В'язень у кайданах нахилився вперед, наче умираючий від спраги, якому показали воду. Нова думка заполонила його з такою силою, що він навіть забув про застереження, сказане Кет, і затримав її. — Біла жінко… Ти й Адамс, і Тео, і Томас готові жити разом з червоношкірими чоловіками й жінками.

— З такими червоношкірими, як ти й Чапа, звичайно. — Кет випустила драбину і ще раз наблизилась до в'язня.

— У Канаді ми будемо вільні?.. — Токай-іхто не чекав відповіді на своє запитання і говорив далі: —Так, я знаю, що в Канаді ми будемо вільні, не тільки Адамс і я, й багато червоношкірих чоловіків та жінок. Наші брати з Міннесоти теж живуть там з того часу, як їх чотирнадцять років тому прогнали з їхніх мисливських володінь. — Індієць говорив усе швидше, кваплячись, щоб використати ту коротку хвильку, що лишалась в його розпорядженні. — У Адамса немає золота, але в мене воно буде, як тільки и звільнюсь. Я куплю землю для нас і для вас. Ми працюватимемо разом. Ви повинні навчити нас усього і будете нашими сестрами й братами… Я не піду сам у Канаду. Разом зі мною вирушать чоловіки й жінки Ведмежого братства.

Кет схилила голову.

— їх загнали у резервацію.

— Але не закували, як мене. Полиш це вже на мене. Я знову хочу бути вільним. Скажи про це Тобіасові. І я і нову боротимусь за своє життя. Хуг. Тепер іди.

— Твої слова — велика надія для нас усіх, — промовила Кет, задихаючись від хвилювання. — Прощай. — Вона швидко піднялася по драбині. Ляду знову було опущено, і в'язень ще почув легкі обережні кроки. Потім все стихло.

Токай-іхто думав про звістку, яку принесла йому дружина Адамса. Поразка! Боротьбу закінчено, фортові не загрожує небезпека. Довгі ножі хотять звільнити Токай-іхто, бо їм нема чого більше його боятись.

Вождь ніяк не міг примиритися з остаточною поразкою свого мисливського народу.

Уатшітшун, яких він смертельно ненавидів, перемогли його.

Мозок вождя напружено працював. Йому не давала спокою думка про поразку дакотів і про долю Адамса, Кет та їхніх батьків. «Вигнаний і скривджений, як червоношкіра людина… — сказала вождеві молода біла дружина Адамса. — Ти наш брат». Ці слова, мов гачок вудки, міцно вп'ялися в свідомість Токай-іхто. І відтоді в самотності безсонних ночей думки індійця снувалися новим шляхом, якому не могли стати на перешкоді стіни льоху. Він мусив усвідомити, що боротьба — «єдиний шлях до свободи», як сказав він Шефові де Лю біля вогнища в наметі поблизу Кінського потоку, — остаточно програна. Цей останній шлях був також невірним. Кожний дакота міг убити п'ятдесят або сто довгих ножів, але замість них прийдуть двісті або п'ятсот. Дакоти не вміли обробляти залізо, не вміли виготовляти патрони і рушниці. Раніше чи пізніше вони все одно змушені були б припинити опір. Дакоти не вміють робити плугів і будувати міста; ніколи їх не було так багато, як білих людей, і вони приречені на загибель. Токай-іхто знав про це, завжди знав, навіть і тоді, коли боровся. Але він не бачив іншого шляху, іншої надії. І ось раптом розчинилися ворота. Не лише самі червоношкірі чоловіки були переможені. Були й інші люди, що зазнали поразки, як Адамс, Томас і Тео… Їх також прогнали і скривдили, хоча їхня шкіра біла. Хто проти кого боровся? Червоношкірі проти білих? Ні, також і білі люди між собою. Десять років прожив Токай-іхто під ім'ям Гаррі з білими, але ніколи не мав друга серед них. Він знав, що уатшітшун у вирішальний час діють завжди разом і завжди проти червоношкірих людей. Їхня дружба і прихильність завжди були брехливими і не витримували випробування в боротьбі. Але тепер він знайшов білу людину на ім'я Адамс, що став таким, як червоношкірі, бо його спіткала однакова з ним доля, і він зрозумів це. Адамс рискнув своїм життям заради Токай-іхто, він діяв проти довгих ножів, проти великих вовків серед білих людей, що вбили його батька. Адамс став його братом. Після довгих роздумів Токай-іхто зрозумів, що Адамс не єдиний. Було багато таких білих людей, як Адамс, Томас і Тео, і чорних людей, як батько Бобра, яких кривдили заради золота. Разом з ними зазнали великої поразки і червоношкірі люди. Але вони були не самотні. Скорені червоношкірі, і білі, і чорні можуть вчитися одне п одного. Коли вони так зроблять, то здобудуть нові сили і рушать новим шляхом, шляхом миру, що відкриється тільки перед відважними, розсудливими і спостережливими. Токай-іхто вирішив першим ступити на цей шлях. Завдяки цим новим думкам життя набуло для нього нової ціни. Він повинен зберегти своє життя не заради самого себе і любові до життя. Він більше його не любив. Надто багато довелося витерпіти йому з батьком у вигнанні і в самотньому ув'язненні серед брутальних, сп'янілих від перемоги людей. Він повинен зберегти своє життя, бо воно, ніби цінний лист, мало принести важливу і потрібну звістку червоношкірим, а також білим і чорним людям.

Хто були ці переможені? Чи всі вони скорились, люди без землі і права, раби великих уатшітшун?

Токай-іхто. намагався тепер силою волі перебороти кашель і гарячку. Він щодня знову ходив і робив рухи, які дозволяв йому ланцюг. На превелике здивування вартового, індієць знову їв, хоч їжа і не була смачною. Це нове переконання захопило його з такою силою, що він більше не помічав, як день змінювався ніччю, і не через байдужість, а внаслідок пристрасної роботи думки, бо спостереження за часом теж забирало б якусь