Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Одного похмурого зимового дня пополудні вайлуватий вартовий прийшов до в'язня раніше, ніж звичайно. Ще не настав час вечері, і в його руках не було нічого. Ставши перед дакотою, він, не поспішаючи, вийняв з кишені ключ і показав його в'язневі.

— Сьогодні ти повинен з'явитись до коменданта, — сказав він, — до капітана Роуча. Поводься там пристойно. Від цього залежить твоє життя.

Він відімкнув наручники і ланцюг. Токай-іхто відчув полегшення.

— Ну, — буркнув вайлуватий, — тепер лізь наверх по драбині. І щоб мені без мороки. Там, нагорі, вже стоять кілька чоловік з револьверами, щоб зустріти тебе.

Дакота мовчки виконав наказ.

Увійшовши до кабінету коменданта, він побачив на лаві під стіною капітана Роуча. Той, тримаючи в жовтих пальцях сигарету, відхилився трохи назад. На його обличчі відбилось усе, що відчуває зла, честолюбна людина в хвилину тріумфу. Він зморщив носа, коли Токай-іхто зупинився перед ним в забрудненому кров'ю й пилом одязі, на якому вже майже не видно було коштовної вишивки.

— Нащо ти привів мені цього брудного смердючого типа? — скрипучим голосом сказав він до незграбного раурайтера. — Йому слід було б спершу почиститись, а тоді вже з явитись до коменданта. Ну, давай, — звернувся він до дакоти, — якнайшвидше закінчимо цю справу. — Він розглядав індійця, як тварину, що продається на базарі. — Ти, здається, таки серйозно хворий, — зауважив він, — в тебе, мабуть, сухоти чи щось подібне. — Роуч навіть не старався приховати своє задоволення з цього приводу. — У всякому разі, на думку фельдшера, у тебе сухоти. — Токай-іхто згадав, що одного разу його оглядали. — Ніщо вже не стоїть на заваді твоєму звільненню, якщо ти схаменувся і згоден написати, що слухняно відправишся в резервацію. — Роуч вертів у руках якийсь папірець. — Ну, то як? Ти вже обміркував справу?

— Я маю підписати, що я сам відправлюсь у резервацію?

— Атож. За твоє плем'я тобі вже нема чого підписувати. Воно вже давно там.

— Я зобов'язуюсь не чинити опору і піти в резервацію.

— Чудово. Ач, що можуть зробити кілька місяців ув'язнення в льосі! Зовсім іншою людиною став! — Роуч підсунув дакоті документ. — Ось! Підпиши!

Токай-іхто трохи навчився читати за той час, коли разом з батьком жив серед білих. Тепер він старанно розбирав документ, який мусив підписати. Зміст його був справді такий, як сказав Роуч. Дакота стоячи підписав.

— Свою зброю ти, звичайно, не одержиш. Тепер ти з дикуна станеш цивілізованою людиною. Завтра вранці вирушиш у дорогу. Тобіасові треба відвезти кілька листів в агентство, і він візьме тебе з собою. Коня тобі віддадуть, все одно з цієї тварюки нема ніякої користі. І гляди мені, щоб забрав ще й того хижака, чорного вовка, що наганяє на всіх страх. Це, певно, твій собака?!

Токай-іхто знизав плечима. Роуч оглянувся.

— А де ж Тобіас? — спитав він драгуна, що був у кабінеті.

Відчинилися двері, і увійшов той, про кого саме йшла мова.

— А-а, Тобіас! Ось поклопочися про цього хлопця. Йому треба їхати у резервацію. Візьми його завтра з собою. Цю ніч хай переспить у тебе в казармі.

— Хуг.

Не промовивши більше й слова, обидва індійці вийшли з приміщення. Надворі вже сутеніло — надходив зимовий вечір. Солдати і раурайтери, що вешталися надворі, з неприхованою цікавістю дивилися на звільненого в'язня.

— Не штука, що тепер його випустили, — сказав один. — Кожному видно: цей довго не протягне.

Токай-іхто намагався затамувати глухий кашель.

Тобіас повів його в казарму. В заново спорудженій будівлі також не було вікон, а лише бійниці. Дві гасові лампи тьмяно освітлювали похмуре приміщення. Делавар порався в своїй постелі, що була в тому кутку, де колись сидів Адамс і спостерігав за картярами. Він хотів дати Токай-іхто куртку, пошиту колись Грозовою Хмарою, але дакота лишився в своєму старому одязі і накинув на себе тільки ковдру. Він попоїв з делаваром пемікану, що той привіз з собою ще навесні з селища біля Кінського потоку і довго зберігав. Коротка усмішка промайнула на обличчі Токай-іхто, коли Шеф де Лю простягнув йому люльку.

— Може, підемо до коней? — запропонував делавар.

Токай-іхто швидко підвівся. Обидва індійці вийшли з будинку, до якого, базікаючи, курячи й жартуючи, уже сходилась на вечерю вся команда. Варта на воротах безперешкодно пропустила Тобіаса та його супутника. Перед ворітьми у загороді на пожовклій зимовій траві паслося кілька коней. Тільки буланий жеребець стояв з похнюпленою головою і нічого не їв. Токай-іхто тихенько покликав його. Схудлий буланий, на шкурі якого видно було сліди жорстокого поводження, підвів голову, нашорошив вуха і кількома стрибками враз опинився біля свого хазяїна. Він поклав м'які ніздрі на обличчя Токай-іхто, і дакота погладив йому шию..

Індійцям досить було одного погляду, щоб порозумітися між собою. Тобіас відкрив загородку, і вони обоє вивели своїх коней і поскакали в прерію.

Коли вершники від'їхали від форту настільки, що їх вже не можна було ні побачити, ні почути звідти, вони зупинились. Токай-іхто міцно загнуздав буланого, бо той нестримно рвався на волю, в знайомі йому прерії на південному заході.

Легенькі сніжинки кружляли в повітрі, то спалахуючи мінливими самоцвітами, то знову гаснучи. На небі між хмарами мерехтіли далекі зорі, як тисячі й тисячі років тому. Місяць уповні, володар ночі, вийшов на небозвід. Урочисто плив він у темряві, освітлюючи все своїм зловісним червоним сяйвом. Навколо лежав пустельний край. Його синів, дакотів, прогнали, і жоден з нових господарів поки що не мав охоти оселитися в неродючій глухій місцевості. Погляд блукав по нескінченних піщаних горбах, порослих низенькими колючими чагарниками долинах і гірських хребтах. Від подиху зими похилилася мізерна трава на луках понад берегом річки.

Токай-іхто востаннє дивився на свою батьківщину. Наступного ранку він мусив вирушити в резервацію.

Вождь розтулив уста, стиха й глухо зазвучала його жалібна пісня