Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Довго й тужливо співав вождь, і безрідному делаварові вчувалася в цій пісні його власна жалоба.

Здавалось, ніби пісня індійця розбудила землю, що спала глибоким зимовим сном. З освітленого місяцем пагорба підвелась якась невідома тінь. Це був вовк, але не такий, як інші вовки, а більший і темніший. Виснажена тварина з роззявленою пащею і палаючими очима з'явилася мов привид, що ось-ось злетить і щезне в повітрі. Та привид не відривався від землі, а повільно, крок за кроком, наближався, немов його вабив журливий спів, що розповідав вовкам і вітрові про подвиги дакотів і їхню долю.

Вождь упізнав вовка, але не поворухнувся. Тихо співав він далі, і голос його приваблював звіра, наче могутні чари. З гарчанням, вищиривши зуби, чорний вовкодав підповзав усе ближче. Потім раптом почав гребти лапами траву, заскавчав і ліг на землю.

Коли вождь замовк, собака голосно загавкав, безперестану втягуючи повітря своїм чутливим носом.

— Огітіка!

Собака стрибнув на дакоту, мало не зваливши його з ніг, і голосно завищав. Буланий теж упізнав чорного вовкодава. Він зафоркав і почав скубти суху траву.

— Тепер він знову пасеться, — сказав делавар, стежачи за твариною.

Пізно повернулися індійці до форту. Вони не зайшли у двір, а лишились у загороді біля коней. Варта не звертала на них жодної уваги.

Делавар віддав Токай-іхто кинджал з різьбленою рукояткою.

— Ось, — сказав він, — єдина зброя, яку тобі дозволили носити. Я витяг його з речей Джекмана, коли той вже збирався виїхати з форту. Він, певно, помітив пропажу лише в гарнізоні і не міг розслідувати цієї справи.

Дакота мовчки встромив зброю у піхви.

Коли наступного ранку форт пробудився, індійців там уже не було. Ще удосвіта вони вирушили в дорогу. Пополудні вершники наблизились до південного кордону резервації. На обрії вже виднілися будівлі агентства, розташовані безпосередньо на самому кордоні. Багато готових і ще не закінчених дерев'яних будинків, огорожа, коні, люди, що сновигали туди й сюди, табір з наметів, розташований недалеко від будинків, — все справляло враження заклопотаної діяльності і незавершеності.

З північно-східного боку резервації виїхало сорок індійських вершників. За звичаєм індійців, вони рухалися довгим цепом один за одним. За часів вільного життя такий порядок для мисливців і воїнів завжди був найдоцільнішим, бо не тільки перешкоджав ворогові, що переслідував загін, визначити по слідах число вершників, а й давав змогу, на випадок бою, швидко перестроїтись для розгорнутої кавалерійської атаки. Ці аргументи тепер, звичайно, вже не мали ніякого значення, але за кілька місяців не можна було відмовитись од звички багатьох сторіч. Вершники під'їхали до агентства, спішилися і кілька з них зайшло в контору, тоді як інші подалися до наметів. Перед головною будівлею агентства стояло багато фургонів, легких возів, запряжених мулами. З них вивантажували і вносили в будинок мішки, ящики, бочки. За цією роботою наглядав один чоловік, височезний зріст і огрядність якого навіть здалеку впадали в око.

— Це Джонні, гладкий Джонні, — зауважив Шеф де Лю. — Ми згодом підемо до нього. Він знає багато дечого.

Очі Токай-іхто все ще стежили за індійцями, що приїхали верхи. Дехто з них підійшов до Джонні.

— Чи не обманюють мене мої очі? — спитав він делавара. — Ці люди озброєні?

— Так. Це табірна поліція. Уатшітшун за долари наймають червоношкірих вартових, що мають право носити зброю і охороняють власне плем'я. Кривавий Томагавк, новий головний вождь дакотів, є також головним начальником цієї поліції. Ти знав його раніше?

— Я бачив його двічі. Він не належав до нашого роду оглала.

Він здавався мені розсудливим і обачним.

— Так, він обачний, але часто буває зовсім нерозсудливий. Ще гірший за нього Шонка, чоловік з наметів Ведмежого братства.

— Шонка-Собака мав зв'язок з Червоним Лисом ще з того часу, як у наші намети принесли перше барильце горілки і зробили мого батька зрадником. Шонка завжди ненавидів мене. Чи знаєш ти що-небудь про інших чоловіків Ведмежого братства?

— Ні. Але, мабуть, у Джонні ми зможемо довідатись про них. Зачекаємо, поки скінчать вивантаження, і тоді зайдемо до його кімнати. При мені є лист, що стосується тебе, і я мушу віддати його в агентство. Там треба повідомити про тебе. Джонні порадить, як нам найкраще це зробити.

— Він твій друг?

— Він любить гроші, а я інколи одержую від Роуча долари.

Індійці спостерігали далі. Щось із двадцять наметів було знято і складено для перевезення. Худорляві мустанги вже стояли напоготові. Індіанки зв'язували по дві жердини гостряками докупи і клали вантажним коням на спину так, що товсті кінці волочилися по землі з обох боків тварини. Ці жердини скріплювалися поперечною палицею, і до цього пристрою прив'язувалися корзини або бізонячі шкури, в яких перевозили важке майно і дітей. Маленьке братство з жінками і дітьми, яке, здавалось, недавно прибуло до агентства, тепер знову лаштувалось у дорогу. Токай-іхто не знав цього роду.

— В резервації неспокійно, — пояснив Шеф де Лю, — бо дакоти голодують. Дичини тут немає, а грунт убогий і необроблений. І постачання злиденне. — Він показав Токай-іхто на худобу, що скубла мізерну травицю недалеко від агентства. Тварини були миршаві, виснажені, в жалюгідному стані. — Ось якими вони сюди прийшли, — сказав делавар. — Але тут худоба хоч трохи може пастись. А далі на північ починається Bad Lands — мертва земля, — ти знаєш її?

— Так. — Токай-іхто пильно подивився на обрій в напрямі Чорних гір. Він знав, який вигляд має мертва земля. Це пустеля, порізана скелястими хребтами. І тому, що він її знав, йому здавалося, що ось-ось вона вирине вдалині з імли каламутного зимового дня.