Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Над полудень сніг перестав іти. Індієць підвівся і зробив кілька кроків уперед. Непорушно застигнувши, як спійманий орел, він дивився вгору на душник, через який пробивалося каламутне світло дня. Крізь нього було видно лише клапоть двору і стіну протилежного блокгауза, збудованого на тому місці, де стояв будинок Беззубого Бена. Але ні неба, ні прерії він не бачив.

Брязкаючи ланцюгом, у напівтемряві дакота сів біля стіни. Байдужий до всього, він дивився згаслим поглядом перед себе. Індієць знав, що незабаром, як і кожного дня, відкриється вхід до льоху і з'явиться раурайтер із солониною, до якої він вже кілька днів навіть не торкався.

І коли піднялася ляда, в'язень й очима не повів. Загуркотіла драбина, заскрипіли щаблі. Спустившись, вартовий поставив на землю перед в'язнем миску, з якої тхнуло солоним м'ясом. Кухоль з водою він приніс пізніше і не випускав його з рук.

— Подумай добре, — пробурмотів він роздратовано і втягнув у плечі чотирикутну голову із скуйовдженим волоссям. — У всякому разі, хто не їсть, тому не треба й пити. Ну?

В'язень ніби й не помітив вартового. Байдуже втупившись у стіну, він міцно стулив рота, намагаючись стримати глухий кашель.

— Ну, то як хочеш! До останньої години ти лишаєшся гордим — що й казати!

Вартовий піднявся на кілька щаблів вище і поставив кухоль з водою вгорі. Потім він дістав ключі і виліз з льоху. Ляда з гуркотом зачинилась.

Байдуже чекаючи смерті, сидів в'язень нерухомо у своєму кутку.

Знову настала ніч.

Угорі, в кімнаті коменданта, почувся тихий шерех, наче хтось навпомацки ступав по підлозі. Рипнула дошка, потім знову все стихло.

Індієць підвів голову. В ньому з несподіваною силою прокинулася жадоба до життя, і він напружено прислухався. Його чутливе вухо знову вловило крок, а потім ще один.

Уявлення про людину, що вночі тихо пробирається там, угорі, раптом збудило в душі в'язня заглушену мрію про друга і визволителя. Потай крадеться хтось у порожньому кабінеті, потай — але невміло, у твердих чоботях уатшітшун. Під мокасинами Тобіаса підлога так би не рипіла. Хто ж був там, угорі? Що йому треба? Чи підніме він ляду?

Щось зашаруділо біля входу до льоху. Ляда трохи піднялася, знову впала, певно, була важкою для слабких рук, потім знову почала підніматись. Нарешті її відсунули вбік. Токай-іхто сидів далеко від отвору і не міг зазирнути у нього. Він побачив лише драбину, що тихо. сповзала и льох. І вслід за цим показались дві маленькі ноги у високих ботфортах, що, переступаючи з щабля на щабель, спускались донизу.

У відблисках місячного сяйва Токай-іхто розпізнав дівчину, а може, то була жінка? Вона стала на дно льоху і озирнулася довкола. Ніде ніхто не ворушився. Тоді вона підійшла до дакоти.

— Я — Кет, — сказала дівчина просто, — дочка Самуїла Сміта і дружина Адамса. Кілька днів тому мій батько номер. Тепер я теж йду звідси. Тобіас доручив мені сказати тобі дещо перед цим.

— Справді?

— Ти повинен їсти, вождь Токай-іхто. Війна закінчилась, і наказ про твоє звільнення вже десь у дорозі. Про це розповів Тобіасові Роуч.

— Чим закінчилась війна?

— Вашою поразкою, вождь. Щоправда, спочатку ви за планами Відпочиваючого Бізона здобули великі перемоги. Миші вожді Буйний Кінь і Червона Хмара знищили військо генерала Кастера, і він сам теж загинув. Врятувався лише один-єдиний розвідник з мулом. Генерала Бентіна і Рено ви теж розбили, і вони змушені були відступити. Але потім у твоїх людей кінчилися боєприпаси, вони не могли довше чинити опору, і їх загнали у резервацію.

— Де Червоний Лис?

— В агентстві резервації радником агентів!

— А що робить Адаме?

— Він їде в Канаду, бо не хоче лишатися в Штатах, де вбили його батька.

— Його батька вбили? Як це сталось?

— Вони відібрали у старого ферму, бо він не хотів ще раз платити за землю, яку купив у дакотів і обробив. Він сказав, що це обман, і взявся за рушницю, коли прийшли землеміри. Потім утік. Але вони його схопили і, за їхнім звичаєм, обмазали гарячою смолою, обкачали в пір'я і ганяли доти, поки він не вмер. Білі люди теж уміють катувати.

— Адамс знову купить собі землю?

— У нас немає грошей. Він хоче позичити пастки в хутряної компанії, щоб полювати на бобрів. Тепер Адамс буде вічним боржником великих компаній. Його доля така сама, як і доля червоношкірої людини, — вигнали його і скривдили.

— Його доля — наша доля, — повторив Токай-іхто, глибоко замислившись. — І все ж таки він не хотів би бути індійцем. Так він мені сказав.

Кет і собі замислилась.

— Він сказав тобі про це?

— Так, перед своєю втечею.

— З того часу сталося багато подій, про які ти вже чув від мене. Шкіра в Адамса біла, але тепер він був би вашим братом, коли б мав право жити з вами. Та нам це заборонено. Кордони резервації закриті для нас, білих.

— Тільки рушниці будуть йому на перешкоді, щоб прийти до нас.

— Це майже ті самі слова, які він сказав мені. —. Сказав? Він знаходиться ще десь поблизу?

— Так. Він чекає на мене. Я повинна була лишитися біля вмираючого батька. Але тепер ми поїдемо разом до Канади.

— Адамс перший уатшітшун, що сказав такі слова, які ти передала мені. Проте він нас, певно, зневажає, бо ми не ходимо за плугом і не обробляємо землю.

— Але ви навчитесь цього, — впевнено відповіла Кет. У дворі почулися кроки. Молода жінка поквапно кинулася до драбини. Кроки віддалились і затихли.

— Тепер