Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

крові в ушах, він чув знадвору гомін людських голосів, що то зростав, то знову с падав, розмови, вигуки, сміх та співи, і між тим човгання ніг і тупіт коней. Вождь зрозумів, що вершники і солдати її гарному настрої. Усвідомлення цього лягло важким каменем йому на груди, і він знову знепритомнів.

Руки, що клопоталися біля дакоти, розбудили його. Хтось обмацував його тіло.

— Вони тебе таки добре побили, — прокаркав чийсь голос. — Але ти усе ще живий. А ми повідомили Бобра, що ти помер.

Токай-іхто підняв повіки.

— Мене звати Томасом, — сказав чоловік, — я чередник і ферми Адамса. Адамс утік. Вони знайшли в тебе його напилок, і Червоний. Лис хотів убити хлопця. Ми мусимо теж іти звідси, ми обоє, Томас і Тео. Вони більше не довіряють нам. Зрештою, ми охоче підемо. На старості літ ми і. се одно не навчимося вбивати й обдурювати, а платня тут така ж мізерна, як і скрізь.

— А Тобіас? — спитав дакота.

— Він лишається тут. Хоча Червоний Лис уже двічі мало не до смерті побив його. Я не знаю, що він має проти нього. Але Тобіас живучий, мов кішка, і вкрався до Роуча в довір'я. От ви, червоношкірі, коли треба, вмієте бути і хитрими, і потайними. Ви краще знаєтесь на цьому, ніж ми. Тобіас лишається. Якщо можна буде щось зробити для тебе, він подбає про це. А Бобер поїхав із своїми людьми, йому й так пощастило, що він тієї ночі вирвався з пазурів Червоного Лиса.

Томас послабив в'язневі кайдани на ногах і приніс води.

Їсти Токай-іхто ще не міг нічого.

Лишившись сам, в'язень ліг на долівку і заплющив очі, бо й так над силу сидів. Наче уві сні почув він шум на подвір'ї і кроки нагорі в будинку коменданта… Години минали, і він сам не знав як. Нарешті крізь душник повіяло вечірньою прохолодою. Рублені стіни льоху потонули в темряві. Замовкли надворі солдатські теревені й співи, що мучили розбиту голову. В кабінеті коменданта теж стало тихо. З двору доносились лише розмірені кроки вартових. Десь вдалині вовки затягли свою нескінченну нічну пісню, і тихе дзюрчання річки долинуло до ушей в'язня. Незважаючи на тяжкі рани, Токай-іхто випростався і почав прислухатися до голосів вільних прерій. В цей час у вождя було таке відчуття, ніби слово «в'язень» вп'ялося невблаганними пазурами у горло і перехопило подих. Пойнятий безсилою люттю, він заздрив вовкам, що вили від голоду, але були вільні.

Коли відблиски ранкової зорі пробилися в льох, в'язень знову лежав без пам'яті.

Цього разу минуло шість днів, поки Токай-іхто опритомнів. За цей час він схуд, риси його загострились і щоки запали. Але болі зменшились і шум у вухах зник, йому було вже легше рухатись, наскільки дозволяли кайдани. Здорова кров сама відновлювала сили.

Навколо нього все лишалось без змін. І знову одноманітною низкою потяглися дні. Токай-іхто десять років прожив просто неба з своїм опальним батьком, і йому вже навіть здавалося чудним спати в наметі. Довге ув'язнення поглинало сили дакоти. День минав у якомусь напівсні. Годинами він не відривав очей від струменя світла, що падав крізь душник. Як він точно вивчив кожну смужечку на долівці, яку освітлював ясний промінь, завжди повторюючи той самий шлях. Нових звісток, що могли б відвернути його увагу, він більше не одержував. Вайлуватий вартовий, знову приходячи щодня, поводився з ним по-давньому — байдуже-недоброзичливо, але більше не зачіпав його. Токай-іхто з цього зробив висновок, що білі люди тепер, певно, мають успіх у війні, і це побоювання мучило його більше, ніж фізичний біль. Його гострі, проникливі очі втратили блиск, і в них з'явився вираз смутку й розгубленості. Лише коли темніло, в'язень начебто прокидався і починав бігати вперед і назад, вперед і назад, наскільки дозволяли кайдани на ногах і брязкотливий ланцюг. Він бігав, поки не падав знесилений. Тоді забував про розмірені кроки варти у дворі і чув лише тужливу пісню Маніатанки і протяжне виття вовків у вільних преріях. На світанку втомлено заплющував очі. До їжі дакота майже не торкався, викликаючи злість свого незграбного вартового.

Струмінь світла поблід; він пізніше з'являвся і раніше зникав. Надходив кінець літа. Щодня лютували холодні вітри, шалено накидаючись на частокіл і блокгауз. Більша частина гарнізону покинула форт. Лишилось тільки небагато солдатів, яких можна було зручно розташувати в будівлях.

Осінь змінилася зимою. Ночі ставали все довшими й довшими; рідше чулось пронизливе вищання насоса. Раурайтер з вічно невдоволеним обличчям закутався в кожух, а індійцеві приніс ковдру. Він розповів йому про остаточну поразку дакотів і про укладення миру, що незабаром мало відбутися. Вождь пересилив себе і спитав про Червоного Лиса, який тепер щось не показувався. Вайлуватий не відповів. Йому було наказано не давати в'язневі жодних відомостей.

У грудні, коли тріскається на деревах кора і настає час зимового сонцестояння, почалися сильні холоди. Вождь мерзнув і спробував нарешті загорнутись у стару тонку ковдру, на яку досі не звертав анінайменшої уваги. Але (кутими на спині руками він не міг впоратися з нею, і з втомленим і байдужим виглядом облишив цю спробу. Час повз повільніше, ніж слизький слимак. В'язень розглядав балки, що підпирали стіни льоху, дивився на діри від сучків, як це він робив уже сотні й тисячі разів. Він думав про свого мустанга і про свою зброю, про далекі прерії, які не охопити оком, про Відпочиваючого Бізона та про Уїнону. Він більше не сподівався побачити їх. Груди йому рвав глухий і глибокий кашель. Серце билося коротко й уривчасто, борючись з гарячкою.

Перший сніг цієї зими випав пізно. Цілу ніч стогнав і скиглив вітер. А коли ранкове світло залило небо й землю, в повітрі повільно закружляли перші маленькі зернинки снігу.

Кілька з них залетіли крізь душник до льоху і, сівши своїми кристальними гострячками на сіру землю, повільно розтанули.

Гарячково палаючі очі в'язня стежили за ними від початку польоту і до їхнього, зникнення. Це було щось нове в його самотності