Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

Батьки, мабуть, сподівалися, що на цьому скінчиться, та вийшло інакше. Під вечір вони зрозуміли, що це не просто хвилинний струс, а довга хвороба, яка давно вже підступала до дівчини. Покликали Арне, щоб він допоміг перенести хвору до її кімнати. Елі була непритомна. Вона лежала непорушно, бліда, як смерть. Мати сіла біля неї, а батько трохи постояв у ногах ліжка й вернувся до своєї роботи. Арне також узявся до діла. Того вечора, лягаючи спати, він помолився за Елі, помолився, щоб їй, такій молодій і вродливій, було добре на світі й щоб ніхто не затьмарював їй радості.

Коли другого дня Арне зайшов до кімнати, батьки Елі сиділи й про щось розмовляли. Мати була заплакана. Арне спитав, як почуває себе Елі. Кожне з них, мабуть, чекало, щоб відповіло друге, тому обоє довго мовчали. Та нарешті батько сказав:

— Погано.

Арне довідався, що Елі цілу ніч марила чи, як сказав батько, «була без тями». Тепер у неї страшна гарячка, вона нікого не впізнає, нічого не їсть, і оце батько й мати прикидають, чи не послати по лікаря. Потім вони пішли до хворої, і Арне залишився сам. Його мучила думка, що там, нагорі, життя бореться зі смертю, а він нічого не може вдіяти.

А проте через кілька днів Елі полегшало. Якось, коли біля неї сидів батько, вона раптом захотіла, щоб коло ліжка поставили клітку з Наріфасом — папугою, якого їй подарувала

Матильда. Борд сказав їй правду — що в метушні про птаха забули і він загинув. Саме тоді, як Борд казав це, зайшла мати і вже з порога напала на нього:

— О господи, який же ти необережний, Борде! Навіщо таке казати хворій дитині? Дивись, вона знов зомліла, хай господь простить твій гріх!

Опритомнюючи, Елі гукала птаха, побивалася, що Матильді тепер завжди буде погано, бо птах помер, просила, щоб її повезли до Матильди, і знову зомлівала.

Борд бачив, що дочці дедалі гіршає. Він хотів допомогти дружині, але та відштовхнула його і сказала, що сидітиме сама біля хворої. Борд довго дивився на них, тоді обома руками поправив шапку на голові, обернувся і вийшов.

Потім приїхав пастор з дружиною, бо Елі знов так погіршало, що вже невідомо було, одужає вона чи ні.

І пастор і його дружина довго балакали з Бордом. Вони вважали, що він був надто суворий з дочкою. їм розповіли про випадок із птахом, і пастор відверто сказав Бордові, що той повівся жорстоко. А ще сказав, що забере дівчину до себе, тільки-но вона трохи оклигає і її можна буде везти. А його дружина дійшла до того, що не захотіла більше бачити Борда. Вона сиділа біля хворої, плакала, сама послала до лікаря, сама вислухала його настанови, потім приходила по кілька разів на день давати хворій ліки.

Борд тинявся подвір’ям, шукав таких місць, де міг бути сам, часто надовго задумувався, тоді обома руками поправляв шапку і брався до якогось діла.

Мати також не розмовляла з ним. Вони майже не дивились одне на одного. Він по кілька разів на день приходив до хворої, скидав унизу черевики, залишав за дверима шапку й обережно відчиняв двері. Тільки-но він заходив, Біргіт відверталася, ніби не бачила його, сідала, підперши голову рукою, і втуплювала очі в дочку. Дівчина лежала бліда й нерухома, не усвідомлюючи, що діється навколо неї. Борд зупинявся в ногах ліжка, дивився на дочку й на дружину і мовчав. А коли хвора починала ворушитись, ніби прокидалася, він мерщій виходив з кімнати, так само обережно, як і заходив.

Арне часто думав про те, що і батько, і мати, й дочка довго виношували в серці ті слова, які в них у ці дні вихопились, і вони тепер не скоро їх забудуть. Його тягло додому, але й хотілося знати, що буде з Елі. Та про це він завжди зможе довідатись, подумав хлопець. Тому він пішов до Борда й сказав, що збирається йти додому, бо скінчив те, що мав зробити.

Борд сидів на колоді, похиливши голову, і креслив щось кілочком на снігу. То був той самий кілочок, що Арне витяг із флюгера, він упізнав його. Борд сказав, не підводячи голови:

— Так, у нас тут тепер не дуже весело… Та однаково я не хотів би ще відпускати тебе.

Він більше нічого не сказав. І Арне також. Він постояв хвилину, тоді знов узявся до якоїсь роботи, наче вже було вирішено, що він залишається.

Коли згодом Арне погукали їсти, він побачив, що Борд і далі сидить на колоді. Арне підійшов до нього й спитав, як сьогодні почуває себе Елі.

— Сьогодні, мабуть, дуже погано, — відповів Борд. — Я бачив, що мати плакала.

Арне, ніби його хто запросив, сів на колоду навпроти Борда.

— Всі ці дні я думав про твого батька, — несподівано сказав Борд, і Арне не знайшов, що йому відповісти. — Ти ж, певне, знаєш, що між нами було?

— Знаю.

— Ну, то ти, мабуть, знаєш не все і вважаєш, що найбільше винен я.

Арне відповів не зразу:

— За це ви відповідаєте перед богом, як і мій батько.

— Ну, це як на чий погляд, — мовив Борд. — Ось я натрапив на цей кілочок, і чудно мені, що саме тобі випало прийти сюди й пустити флюгер. «Рано чи пізно — однаково», — подумав я.

Борд зняв з голови шапку і почав її оглядати, наче ніколи не бачив.

Арне ще не збагнув, що Борд хоче поговорити з ним про його батька. Не збагнув ще навіть тоді, коли той уже почав розмову, так усе це було не схоже на Борда. Та чим далі розповідав Борд, тим зрозуміліше ставало