Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

міркуючи, які думки вона пропустила й чи з них можна скласти пісню.

— Дивно, — нарешті мовила вона й знов почала писати щось пальцем на шибці.

— Я склав пісню, коли вперше тебе побачив.

— Де?

— Там, біля пасторської садиби, того вечора, як ти виїздила звідти. Я бачив тебе на озері.

Вона засміялася, потім помовчала.

— Проспівай мені її!

Арне досі нікому не співав своїх пісень, а тепер заспівав:

Веневіль наче летить, а не йде —

Милий там жде…

Елі уважно слухала, а коли він скінчив, довго мовчала. Нарешті сказала:

— Ох, як мені шкода тієї дівчини!

— Мені здається, ніби це не я її склав, — мовив Арне.

Йому тепер було соромно, що він проспівав їй пісню. Він сам не розумів, чого раптом вихопився з нею. Він стояв, ніби ще вслухався в слова пісні.

— Невже зі мною таке станеться? — сказала Елі.

— Ні, ні, я тоді думав про себе.

— А хіба з тобою таке буде?

— Не знаю, мені тоді так здавалося… а тепер уже не здається. Тоді мені було тяжко на серці.

— Дивно, — мовила Елі й знов заходилася щось писати на шибці.

Коли другого дня Арне зайшов до кімнати обідати, він підступив до вікна. Надворі було холодно й похмуро, а в хаті тепло й затишно. А на шибці чітко вирізнялись написи: «Арне, Арне». І знов «Арне». Це було те саме вікно, біля якого вчора ввечері стояла Елі.

Та другого дня Елі не спустилася вниз зі своєї кімнати. Вона вже й раніше не дуже добре себе почувала, сама казала це, та й видно було.

Розділ одинадцятий

Одного дня Арне зайшов до кімнати й розповів Елі про те, що сам тільки-но почув на подвір’ї: пасторова дочка Матильда поїхала до міста. Сама вона думає, що на кілька днів, але батьки вирішили, що вона пробуде там рік або й два. Елі, яка досі нічого про це не знала, впала непритомна.

Арне ніколи ще не бачив, як люди непритомніють, тому перелякався й кинувся гукати дівчат. Дівчата покликали батьків, і ті негайно прибігли до дочки. Вся челядь переполохалася, собака гавкав, аж виляски йшли. Коли згодом Арне зайшов до кімнати, мати вже стояла навколішки біля ліжка, а батько підтримував голову хворої. Одна служниця побігла по воду, друга — по ліки, третя попускала сорочку навколо шиї.

— Хай тебе бог простить! — мовила мати. — Треба було сказати їй. Це ти так захотів, Борде, хай тебе господь простить!

Борд мовчав.

— Я казала, що не треба від неї нічого приховувати, але по-моєму ніколи не буває. Ох, боже, боже! Ти завжди був недобрий до неї, Борде. Не знаєш, як їй тяжко. Не знаєш, як то когось любити!

Борд і далі мовчав.

— Вона не така, як інші. Хтось і тяжче горе витримує, а вона, бідолашна, така тендітна. І ця звістка звалилась на неї, як сніг на голову. Та ще й тепер, коли вона й так нездорова. Прокинься, доню, ми тебе не будемо більше кривдити! Прокинься, Елі, не завдавай нам такого жалю!

Врешті Борд не витримав:

— Ти або мовчиш, як німа, або говориш понад міру!

Він глянув на Арне, наче хотів, щоб хлопець вийшов і не слухав цієї розмови. Та що дівчата не виходили, то й Арне залишився, тільки відступив до вікна.

Нарешті хвора трохи отямилась, повела очима навколо і впізнала, хто був біля неї. Але тієї ж миті згадала, що сталося. Вона вигукнула: «Матильдо!» — й заплакала так гірко, що тяжко було слухати. Мати намагалася заспокоїти її, а батько став так, щоб дочка його не бачила. Та хвора замахала на них руками.

— Ідіть геть! — крикнула вона. — Я вас більше не люблю, ідіть геть!

— О господи, ти не любиш своїх батьків? — вигукнула мати.

— Не люблю, бо ви жорстокі, відняли в мене єдине, що давало мені радість!

— Елі, Елі, не кажи такого, — лагідно мовила мати.

— Казатиму! — крикнула дочка. — Тепер усе скажу! Ви хочете одружити мене з тим хлопцем, а він мені огидний, я не хочу йти за нього. Ви мене тут замкнули, і я радію тільки тоді, як вириваюся з дому! І ви забрали від мене Матильду, єдину людину в світі, яку я люблю і за якою тужу! Боже, що зі мною станеться, як Матильди тут не буде… Надто ж тепер, коли в мене стільки такого, що треба порадитись, поговорити з кимось, а нема з ким!

— Та ти ж останнім часом рідко бувала в неї,— не втримався батько.

— То й що? Зате вона завжди була там, на другому боці,— відповіла хвора й заплакала, як мала дитина.

Арне зроду не чув, щоб хтось так жалібно плакав.

— Ти ж не могла її звідси бачити, — сказав Борд.

— Але я бачила її будинок, — відповіла Елі.

А мати гірко додала:

— Ти цього не розумієш.

Борд більше нічого не сказав.

— Тепер я ніколи не підійду до вікна! — знов почала Елі.— Я дивилась туди щоранку, тільки-но вставши з постелі, а ввечері сиділа біля вікна при місяці. Я завжди підходила до вікна, коли не мала з ким поговорити. Матильдо, Матильдо!

Елі заворушилась на ліжку й захлипала. Борд