Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

тут попрацювали! І все ж Пилип не здавався. Він витяг свого археологічного ножа і почав сантиметр за сантиметром обстежувати стіни. Вистукував, колупав гостряком у підозрілих місцях. Самоцвітпі камені блискотять, зір привертають, тим часом, алмаз, поки він ще дикий і не огранений, має скромний вигляд сіренького буденного камінця. І вчив Хому:

— Алмаз сам не впадає у вічі. Його треба наглядіти…

Скільки цього дня через їхні руки пройшло сірих буденних камінців! І ні один з них не був алмазом! Не був? Хлопці помилилися. Круглячок, який Пилип підібрав у рівчаку, що залишив після себе дощовий потік, був справжнім алмазом. Довгі тисячі років він лежав серед кам’яного дріб’язку, і на ньому наросла тонюсінька плівка від вапна, а ще тонша від кременю. Він падав разом з потоками з каменя на камінь, його дзьобали гостряки, товкли гранітні і гнейсові брили. У ті подзьобини набилася глина, пісок, іржа.

З такого кристала можна вигранити діамант, яким милувалися б покоління людей; наробити наконечників до гірничих свердел і пробивати такими свердлами найміцніші породи, що прикривають собою невичерпні запаси дорогоцінної нафти і ще дорогоціннішого газу й інших багатств земних надр…

Зморений утомою, Пилип мляво подержав алмаз на долоні, мляво оглянув його і викинув геть. Камінець провалився в щілину між камені. Довго доведеться шукати його наступним поколінням!

Втома і невдача засмутили Пилипа. Він похилив голову і так ішов, поки очі його не спинилися на Люсі. А тоді стрепенувся: «Не думайте, що отак і здасться Пилип! Не знайшов діаманта як геолог, то знайде його як археолог!»

І Пилип поклав руку на пояс… Він був готовий до нового бою.

Яр розширявся, схили його ставали все похилішими. Нагромадження каменів залишилося позаду. Землю тут вже застеляла лише кам’яниста жорства, а де, то й пісок. Попереду, як на долоні, забовваніла Кам’яна гора.

Незабаром схили ущелини розійшлися, і вона перетворилася на просторий вибалок, вкритий травою й кущами вересу та будяків. Між кущами там і там темніли більші й менші вирви від авіабомб і артилерійських снарядів: під час відступу німецьких фашистів в 1943 році тут відбувся запеклий бій.

Місцевість для привалу була дуже вдала, то й отаборились. Метрів за сто — сто п’ятдесят притікала річечка Вуша, оперізуючи з трьох боків Кам’яну гору. Вода в ній спокійна, неглибока й тепла. Всі досхочу накупалися, а коли повилазили, то втоми неначе й не було.

Чергові заклопотались біля багаття, всі інші робили, що кому хотілося: відпочивали, сиділи купками, розмовляли, ганяли в довгої лози.

І тут треба розповісти про страждання і сум, що несподівано налетіли на Пилипового друга — Хому.

Хомі дуже подобалося, що Пилип дружить з Люсею. Він багато про це думав і от одного разу вирішив: «Хай собі Пилип приятелює з Люсею, а я візьму й подружу з Олею».

Згодом він підійшов до дівчат і, коли залишився вдвох з Олею, сказав їй:

— Бачиш, он яка юга над скелями? Повітря тремтить і переливається…

— Авжеж, що бачу, — грайливо відповіла Оля. — Дуже гарно тремтить і переливається…

Оля замовкла. Хома відчув, що не зможе далі підтримувати розмови і, мов утопаючий, схопився за сонце.

— А сонце он бачиш яке? Гаряче! Коли надворі отак пече, то жарко буває…

— А як з неба дощ іде, то мокро стає,— продовжила насмішкувато Оля.

Хома розсердився, насупився і спитав загрозливо:

— А чого ти насміхаєшся?

— Я більше, Хомо, не буду! — удавано-покірливо відказала Оля і так весело засміялася, що в кишені її плаття заторготіли дорогоцінні крем’яхи. — Ти ще щось отаке цікаве скажеш? Га?

Хомине серце ніяк не лежало до розмови з дівчатами, а тим більше з Олею, з якою він років зо три підряд сидів колись за однією партою. І він одмахнувся:

— А хай тобі! — Далі скрутнувся, наздогнав Пилипа і зразу відчув себе у рідній стихії. Ще й подумав: «Чого воно як з Олькою та Люською, то так нудно, а як з Пилипом, то гарно?»

Коли ж на обрії з’явилася Люба, то Хома якось одразу відчув, що дивитися на неї було дуже приємно. Де б він не був, з ким би не говорив, а голова його сама оберталася на шиї, і очі шукали, де Люба. Вже на другий день після зустрічі обох експедицій Хома, побачивши, як Люся і Люба присіли біля кущика вересу, сказав Пилипові:

— А онде і Люба! Бачиш?

Але найголовніше сталося сьогодні після марних пошуків дорогоцінних каменів серед гранітних розсипів яру. Якось так трапилось, що Хома з Любою опинилися вдвох. Люба дивилася на Хому щиро розкритими очима. «Ти глянь, яка вона, — в одну з пауз подумав Хома, — дівчина як дівчина, а очі які! Он Пилип вихваляє Люсю, так куди тій Люсі до Люби. Люся така, як усі дівчата, а Люба не така, як усі. Такої другої, мабуть, і на світі немає. Бач, які очі: зазирають у саму душу!» Від Любиних очей Хомі дух захопило, і він зовсім несподівано для себе сказав їй:

— А ми вчора забилися з Пилипом не пити цілий день аж до вечора.

— Навіщо це ви? — здивувалася Люба.

— Як навіщо? — знизав плечима Хома. Кажучи це, він враз відчув, що не зможе дати відповіді на Любине запитання. Справді, чого вони так вирішили? Щоб знати, як почувають себе справжні мандрівники в пустині? Так яка ж тут, у Поліссі, пустиня? Хома почервонів, шукаючи слів для відповіді, і, нічого не знайшовши, сказав:

— Та так. — І зразу ж змінив тему — У перший день маршу ми хотіли побачити, який Григорій Савич — чи добре ходить. Прибавили ходу, а він каже «Це ви мене на зуб пробуєте? Нічого не вийде». Хома щиро посміхнувся і вже тихіше: — А ми все ж його обдурили. Він звелів Куприкові викинути пісок з клумачка, а ми ввечері всі понасипали собі. Григорій Савич нічого й не бачив! І оце вже чи не