Андрій Анатолійович Кокотюха - Чужі скелети

Леся мовчки кивнула, закусила губу, на очі поволі навернулися сльози. Не стримавшись, Юлія пригорнула дівчину до себе.

— Ну, ну, не треба… Його вже нема…

— Юліє, вона смілива дівчинка, — промовив Кравцов. — Кажу ж вам — я перш, ніж їхати, підняв інтернет. Писали не те щоб дуже багато, але все одно достатньо. Я, зокрема, прочитав: протягом року жертвами вашого… гм… Учителя Свободи стало двадцять сім людей у віці від шістнадцяти до п’ятдесяти трьох років. З них жоден, крім нашої нової знайомої, не ризикнув озватися.

— Але його впізнали і в місцеву міліцію таки подзвонили, — нагадав Сахновський.

— Бо міліція, Антоніо, про потерпілих і так усе знала, — відрубав Кравцов. — А ти після всього, що там із ними було, знайди в собі сили та сміливість і подзвони зовсім незнайомій людині. Ні, Леся правильно вчинила. Вона хоче скинути з себе цей тягар. Я правий, Лесю?

Дівчина шморгнула носом, трохи відсторонилася від Гараніної.

— Насправді я боягузка… Просто… Словом, коли побачила фото по телевізору, думала — його знайшли. Ще не знала… Ну… потім, коли вже подзвонила Юлії Василівні… вона сказала — помер… Я думала, знаєте, як буває: пам’ять утратила людина, ну, і через пресу та телебачення шукають тих, хто може впізнати… Дізнавалася потім… у нас усі так гадали… ну… хто… Насправді боягузка я, це Оксанка смілива — втекла… Якби не вона…

Вони сиділи на подвір'ї біля будинку Лесі, на лавці, і слухали плутану розповідь.

Якщо до неї додати вичитане Кравцовим раніше і розказане дорогою до Умані, то виходила ось яка невесела історія.

Два роки тому, з приходом весни, містом та околицями поповзли чутки: десь неподалік на старому покинутому хуторі раптом виникло якесь поселення. Хто кого туди першим привів, досі не могли з’ясувати ані в міліції, ані самі ті, кого називали там, на хуторі, молодшими братами і сестрами. Всі, хто оселився там, незалежно від віку, повинні були визнати себе молодшими братами старшого брата, Учителя Свободи. Сам же хутір носив гучну та претензійну назву — Територія Свободи.

На перших порах про це явище навіть газети писали. Щоправда, на саму Територію Свободи нікого зі сторонніх не допускали. Охорони там не було, але варто з’явитися комусь цікавому, тим більше з фотоапаратом, як ті «брати» і «сестри», котрі на той момент нічим не займалися, мовчки заходили в будинок, а решта не реагували на жодні зі спроб зав’язати розмову. Якщо ж «братів» і «сестер» відшукували в самій Умані, де вони зазвичай мали своє місце на базарі, нікого з них так само не вдавалося втягнути в розмову. Самого ж Учителя Свободи в очі могли побачити лише ті, кого він особисто назвав своїм молодшим братом чи своєю молодшою сестрою.

Потім, коли розгорівся грандіозний скандал і першою під роздачу потрапила уманська міліція, пояснення було лиш одне і досить вичерпне: підстав перевіряти Територію Свободи чи хоча би просто зацікавитися тим хутором у правоохоронців не було. Бо все ж таки «брати» і «сестри» зовсім уже в мовчанку не грали. Вони говорили те, що можна було знати всім довкола: Територія Свободи — місце, абсолютно вільне від усіх суспільних заборон і табу. Тут ніхто нікому нічого не забороняє. Кожен, хто обрав для себе Територію Свободи, не мав жодних обов’язків, зате купу прав.

Право перше — право на працю. «Брати» і «сестри» зовні нагадували таких собі фермерів. На хуторі тримали курей, п’ять свиней, двох корів, розводили кролів, вирощували картоплю й інші овочі. З дешевого ситцю кроїли та шили невибагливу білизну, переважно — чоловічі труси, ще — простенькі жіночі халатики. Шевський цех працював ув одній із кімнат, там стояли три електричні швейні машинки. Влітку «брати» і «сестри» збирали ягоди в довколишніх лісах, восени — гриби, все це мандрувало на базар. Так мешканці Території Свободи, за їхніми словами, забезпечували самі себе, не залежачи від державних інституцій.

По-друге — право на відпочинок. Бо праця на себе та задовольняння своїх найпростіших потреб самі по собі є відпочинком. А загалом за правилами Території Свободи відпочивав той, хто у цей момент не працював. Так учив Учитель Свободи.

По-третє — право мати друзів або, навпаки, не мати їх. Якщо великий світ набрид тобі й вороже ставиться до тебе, говорив Учитель Свободи, ти завжди можеш прийти на Територію Свободи, де кожен молодший брат і кожна молодша сестра абсолютно вільні у виборі способу спілкування. Тут усі, незалежно від віку, звертаються одне до одного на «ти» і тримаються рівно. Тут кожен може обрати собі таке ім’я, яке захоче, а не таке, яке батьки без волі дитини вписали в свідоцтво про народження. Тут ніхто не робить нікому зауважень. Тут ні від кого не вимагають зумисне чепуритися: ти маєш такий вигляд, як хочеш мати. Якщо драні штани — це твоє право. Не мився кілька днів — твоє право. Хочеш митися щогодини? Теж твоє право, наноси собі води з колодязя і мийся, поки вся шкура не злізе. Словом, спільнота абсолютно вільних людей, здатних прогодувати себе і не вимагати від ворожого суспільства нічого.

Ось так коротко пояснювали «брати» і «сестри» прості правила перебування на території, якою керує Учитель Свободи.

Уже коли почалося розслідування, на поверхню повилазили цікаві факти. А саме: хто такий Учитель Свободи і звідки він узявся, не знає достеменно ніхто. Але цей чоловік прийшов із грошима, знайшов хазяїна хутора і домовився з ним за купівлю-продаж. Причому таких хуторів довкола продавалося чимало, та Учитель Свободи діяв напевне: завів розмову саме з тим власником, для якого поняття «купа грошей» звучало досить розмито. «Краще так, ніж нічого», — ось із яких міркувань хазяїн хутора продав його незнайомцю за справді третину реальної вартості. Після чого на хуторі майже одночасно з’явилися перші мешканці й перша живність.

Як той, хто називав себе Учителем Свободи, змусив працювати на себе — а так це в кінцевому підсумку і було! — два десятки дорослих людей, частина яких виявилася